Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Але то була моя нова реальність. Нове життя. Новий сенс. Новий шанс. Нове щастя.

Срібного відтінку костюм Рейвана, напевно, гармонійно виглядав поруч зі мною, вбраною у синє зі срібними візерунками. Я не бачила нас разом у дзеркалі, але була впевнена, що так є насправді. Моя рука обхопила його лікоть, легені вдихнули приємний запах дорогого одеколону, а ноги повели назустріч чомусь грандіозному й незвичному.

Чи хвилювалась я? Невимовно. Проте новий досвід здавався не лише цікавим, а й корисним. Ніколи раніше мені не доводилося переймати на себе роль винуватиці такого дорогого та пишного свята, від того подія здавалася ще більш особливою.

- Не хвилюйся, – насмішкувато прошепотів Рейван, накривши мою руку своєю вільною. - Ти тремтиш, як заєць, загнаний у пастку вовками. Це зайве. Я поруч, тож нічого поганого не станеться. Пам’ятай про це.

- Знаю. Мені з тобою надзвичайно пощастило, – промовила я щиро, не стримавши радісного усміху.

- Ваша Світлосте! – до нас підбіг похмурий Деркан, зодягнений у парадну чорну воїнську форму. - Карлос щойно прибув зі своїм охоронцем, як ви й казали. Які будуть подальші вказівки?

- Стеж за ним, допоки я зайнятий. Побачиш щось підозріле – кажи, але дій згідно з нашим планом.

Хлопець мовчки кивнув і зник у тому ж напрямку, з якого прийшов. Я схвильовано поглянула на Рейвана, збираючись дещо його запитати, та мене перебив коротко стрижений кучерявий незнайомець, який саме проходив повз:

- Вітаю, Ваша Світлосте! – з повагою схилив він на секунду голову, ненадовго зачепившись поглядом за мене, й, дочекавшись відповіді, пішов далі у сторону наших із Лідією кімнат.

Мабуть, її новий залицяльник. Цілком у стилі дівчини: гарненький, високий, темноволосий, худий і блідий, наче цілу вічність нічого не їв. Швидше за все, вампір. Утім, тепер мене це мало хвилює.

- Сталося щось погане? Цей Карлос – він твій друг? – повернулася до тривожного, позаяк напруження в голосі Деркана та перевертня мені абсолютно не подобалося.

До того ж раніше Рейван уже кілька разів згадував про цього чоловіка, але я так і не дізналася, хто це такий. Тепер, подумалося, що маю вже достатньо повноважень, аби всунути свого допитливого носика в його чоловічі справи.

- Був колись, – скривився коханий. - Через нього я ледь не помер тієї ночі в лісі, коли мене привалило гофером. Але й завдяки йому знайшов свою долю.

Попри щастя в очах, слова були просякнуті болем.

- Що сталося? Можеш мені розказати.

Чоловік трохи помовчав, а тоді невпевнено почав:

- За день до того випадку я прибув до Десятої префектури з політичним візитом. Потрібно було розв'язати питання збільшення партій постачання вугілля до Восьмої префектури, позаяк цієї зими нам ледь-ледь вистачило його запасів. Карлос – тамтешній геомор-намісник – колись був другом мого батька, тож я сподівався, що він не відмовить мені у проханні й не стане заламувати велику ціну. Так і сталося. Між нами відбулася недовга, проте плідна розмова, після якої мене радо запросили на гостину. Я не посмів відмовитися. Здебільшого тому, що не хотів образити гнома. Та й полювання, на яке мене запросили наступного дня, обіцяло цікавий відпочинок, якого я давно потребував. Але в ході «р-розваги», – Рейван ледь не загарчав, умить сповнившись люттю, - цей ниций печерний щур заманив мене до Мефеського лісу. Я втратив зв’язок зі своїми воїнами й залишився сам на сам із його. Якби не гроза й не те старе чортове дерево, я б, напевне, вмер від зброї зрадника-коротуна. Але сталося, що сталося.

- І ти тепер дозволив йому прийти у твій дім? – здивувалася, відчувши, як сама холону чи то від страху, чи то від власної злості на це підле створіння.

- Карлос співпрацює з дикунами, котрі проникли в маси політичних зрадників, що називають себе братерниками. Тож йому відомі їх плани, місця перебування й канали спілкування. Я хочу знати, для чого вони намагалися мене вбити і що планують робити далі.

- Цей бал – приманка! – здогадалась я.

- Частково, так, – не став перечити коханий.

- Але як тобі вдалося заманити сюди Карлоса?

- Знайшов один безпрограшний метод.

І з такою інтонацією це було сказано, що я не стала більше нічого запитувати, знаючи, що відповідь мені точно не сподобається. Для чого псувати цей бездоганний вечір?

Хоча бездоганним його тепер важко назвати...

До зали ми входили під урочистий голос швейцара, котрий оголошував нашу пару, та гучні овації гостей, яких у святковій залі зібралося більше сотні. В перші секунди я ледь не осліпла від яскравого світла важких кришталевих люстр і десятків інших дрібних вогників. Пістряве приміщення дезорієнтувало, кількість людей (і нелюдей теж) шокувала, проте мовчазна підтримка коханого додала мені сил, аби втримати обличчя гордим і відносно спокійним. Я незмінно відчувала його сильний лікоть під своїми тонкими пальцями, вбирала тепло гарячої долоні на своїй холодній шкірі, ловила підбадьорливий усміх у глибині медових очей… І це направду заспокоювало. З ним я могла ні про що не хвилюватися. Бо саме він був моєю опорою, моїм стимулом і щедрою винагородою за всі пройдені старання.

- Дякую кожному, хто радо відповів на моє запрошення! – щойно ми опинилися в центрі зали, обступлені з усіх боків натовпом аристократів, Рейван підхопив із таці слуги два бокали з шампанським, один із яких вручив мені, й перейшов до короткого привітального слова. - І дякую за ваші щирі привітання й розкішні дарунки! Мені невимовно приємно сьогодні бачити тут кожного з вас. Цей день, цей вечір у цьому році стануть для мене особливими. Настільки особливими, що я не відмовив собі в задоволені поділитися цією радістю із найшанованішими, найповажнішими особами континенту – всіма вами.

Я стояла поруч і мило всміхалася всім цим незнайомцям, доки серце шалено стукало об ребра, гнане хвилюваннями. Я відчувала на собі численні погляди, розуміла, що просто зараз мене оцінюють, обговорюють, критикують. Це бентежило, змушувало почуватися диковинною іграшкою, викликало фантомну думку про можливу недосконалість зовнішнього образу: що як плаття надто відверте чи косметика заяскрава, або ж посмішка неприродна чи прищик на обличчі вискочив – варіантів знаходилося чимало. Та все це самонакручування лише відволікало мене, сковувало, робило вразливою. Тож я доклала всіх зусиль, щоб відгородитися від зайвих думок і чужої уваги, й зосередилася на рівному м’якому голосі коханого чоловіка.