Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Розділ 14.

- І котру з цих двох ти вдягнеш? – поцікавилася Софі, уважно розглядаючи дві кардинально різні, проте по-своєму прекрасні сукні, що тримали перед нами інші слуги.

П’ятнадцять хвилин тому до моїх дверей принесли одразу два великих пакунки, всередині котрих знайшлося святкове вбрання. Перше – глибокого насиченого синього (під колір моїх очей) відтінку плаття «Русалка», вишите срібними нитками вздовж корсету й до колін, звідки починався пишний низ. М’яка тканина облягала тіло, наче друга шкіра; плечі, руки й вершини грудей ховалися за напівпрозорою сіткою, поверх якої чарівно сяяли дрібні діаманти. Вбрання виглядало дивно й здавалося незручним. Кілька неспішних кроків я зробила без жодних проблем, але бігати чи танцювати в такому – невдячне діло.

Друга – сукня-кімоно з яскраво-червоного холодного шовку. Суцільно кроєнні рукава на манжетах ховали від уваги сторонніх руки та плечі, однак схожий до халата фасон залишав багато відкритого простору в районі грудей, а окремі вирізи до середини стегна з обох боків убрання взагалі здавалися верхом непристойності.

Тож довелося обирати між зручністю та принципами. І поки що визначитися було складно, хоч вибір здавався очевидним.

- Дурепо, що ти накоїла! – раптом змусив нас здригнутися раптовий вереск Лідії.

- Що там трапилося? – здивувалась я.

- Піду гляну, – попередила Софі й за мить зникла за дверима.

Я стояти на місці теж не стала. Вибігла в коридор і наблизилася до дверей колись найкращої подруги, уздрівши наступну картину: Лідія стояла посеред своєї вітальні у брудній жовтій сукні, під її ногами валялись уламки келиха й чорніла на світлому килимі темна пляма. Підозрюю, від вина. Сама дівчина, червона від люті, лаяла бідолашну бліду слугу за її незграбність. І, здавалося, навіть не помічала нас із Софі.

- У тебе руки з дупи, і як тільки потрапила до цього будинку?

- Пробачте, панно! – зі сльозами на очах прохала Єнна, здається.

- Ти хоч знаєш, скільки ця сукня коштує?

- Яка різниця? Пляму можна відіпрати, – втрутилась я і, щойно загальна увага перейшла на мене додала: - Зрештою, це просто сукня, яка не варта ні твоєї злості, ні сліз цієї дівчини.

- Ця сукня – моє єдине святкове вбрання. Пропонуєш голою піти на бал? – крізь зуби просичала Лідія. - І взагалі, це не твоя справа, тож не лізь у неї.

- Ти тут лише гостя, – нагадала я сухо, маючи на увазі не лише маєток, а й загалом великий світ. - Тож повинна мати хоча б мізерну повагу до тутешніх працівників і жителів.

Дівчині мої слова прийшлися не до вподоби. Вона звела на переніссі брови, підтисла невдоволено губи, задерла догори підборіддя… Та перш ніж встигла вимовити бодай слово, я додала:

- Так вийшло, що в мене на цей вечір знайшлося аж дві гідних сукні. Можеш одну з них забрати собі. Тільки облиш цю бідолаху.

- Так просто мені віддаси свою річ? З чого це раптом така щедрість? – недовірливо зіщулилася.

- В пам’ять про нашу стару дружбу, – зітхнула й повернулася до своїх кімнат.

Софі теж не забарилася.

- Нечувана щедрість, якої ця особа не гідна, – прокоментувала вона мій учинок.

- Можливо, – не стала перечити, - проте одного вбрання мені цілком вистачить. Гадаю, Рейван не образиться, що один із його дарунків я віддала їй.

На це дівчина лиш похитала головою, зазначивши:

- Потрібно вдягатися. За п’ятнадцять хвилин прийде Його Світлість.

- Я візьму собі он ту червону, – долинуло ззаду впевнене, - якщо ти, звісно, не плануєш її одягти. Та мені вона однаково личитиме більше.

Лідія все-таки прийняла мою пропозицію, але нахабність її поведінки вражала. Раніше я б не образилася на подібні слова з її уст, та тепер це страшенно дратувало й навіть злило.

- Гаразд, – кивнула, проте спокійно.

Я однаково більше схиляла свій вибір до синьої. Вона, попри не надто вдалий для такого заходу фасон, все ж подобалася мені значно більше.

- Єнно, припини рюмсати й допоможи мені зі зборами! – прикрикнула дівчина до своєї помічниці й зникла із сукнею в руках.

- Яке ж воно стерво, – не стрималася Софі від колючого коментаря.

- Не будемо зараз про це, – відмахнулася. - Краще поквапмося.

Приятелька не мала нічого проти, тож ми взялися за діло. До моменту приходу коханого я була абсолютно готова й понад п’ять хвилин милувалася своїм відображенням у дзеркалі. Красуня, що дивилася звідти на мене здавалася чужою незнайомкою. Значно, значно кращою версією мене.

Пасма важких золотих локонів спадали на шию, притримувані діамантовим тонким обідком; підведені злегка губи щасливо всміхалися, напружуючи порожевілі щічки; у темно-блакитних, майже синіх очах виднівся радісний блиск, а фігура в новому платті виглядала тонкою й вигідно рельєфною. Лиш тепер я резонно завважила про себе, що таки обидві сукні по-своєму відверті. Та цього разу це не збентежило так сильно, як раніше, а лише вкотре навело на думку, що для цього світу подібна розкутість цілковита норма. І таких нестерпних норм, з якими б вартувало вжитися, тут безліч. Тож рано чи пізно з цим доведеться звикнутися.

Коли пролунав негучний, проте впевнений стук у двері, я вже знала, хто за порогом.

- Ну все, я побігла. Гарного тобі вечора! – побажала Софі, зірвавшись із місця.

- Анно, – гукнула вона мене, коли я майже добігла до дверей. - Будь обережна! Сьогодні тут зберуться не лише друзі, а й вороги. Не дай себе образити.

- Не хвилюйся, зі мною буде мій коханий, – заспокоїла я її й вийшла назустріч Рейвану.

- Ти прекрасна! – видихнув він тієї ж миті, захопленим поглядом дослідивши мій образ. - Знав, що тобі пасуватиме.

- Дякую! – розчервонілась іще більше, у відповідь додавши чесне: - Ти теж сьогодні невимовно прекрасний.

Чоловічі губи розтяглись у посмішці, а тоді вже у звичній манері торкнулися мого чола. Цей його жест щоразу зупиняв моє серце на довгу мить, а тоді змушував тонути у глибині своїх щирих сердечних почуттів. У такі миті здавалося, наче я сплю, й усе, що зі мною відбувається, – дивовижний солодкий сон, який щезне з настанням світанку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍