Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

заспокоїтися, і вирішила пошукати Антоніо: він точно щось знає. Подумала, що знайти його буде нелегко, адже він завжди десь швендяв. Але його дружина сказала, що він пішов до перукаря, і я справді знайшла його там. Запитала, чи знає він, що на мене подали до суду, а він замість відповіді став скаржитися на школу. Сказав, що вчителі несправедливо поводяться з його дітьми й нарікають на те, що малі говорять то на діалекті, то німецькою, а італійської їх не вчать. Несподівано майже прошепотів:

– Я саме хотів із тобою попрощатися.

– Куди ти зібрався?

– Повертаюся до Німеччини.

– Коли?

– Ще не знаю.

– А чому прощаєшся вже зараз?

– Тебе ніколи немає, ми з тобою рідко бачимося.

– Це ти мене уникаєш.

– Ти теж.

– Чому ти переїжджаєш?

– Моїй родині тут недобре.

– Це Мікеле тебе проганяє?

– Він наказує, а я корюся.

– Отже, це він не хоче, щоб ти жив у районі.

Він мовчки понурився, уважно роздивляючись свої руки.

– Часом у мене трапляються напади, – пояснив Антоніо і перевів розмову на свою божевільну матір Меліну.

– Ти покинеш її на Аду?

– Ні, заберу з собою, – пробурмотів він, – в Ади своїх проблем по горло. До того ж у мене такі самі негаразди з головою, тому я хочу за нею спостерігати, щоб бачити, що на мене чекає в майбутньому.

– Але ж вона прожила тут усе життя, у Німеччині вона страждатиме.

– Вона будь-де страждатиме. Хочеш пораду?

По його очах я зрозуміла, що він вирішив перейти до справи.

– Слухаю.

– І ти їдь звідси.

– Чому це?

– Тому що Ліла втокмачила собі в голову, що якщо ви вдвох, то вас ніхто не здолає. Але вона помиляється. І я більше не зможу вам допомогти.

– Допомогти в чому?

Він незадоволено похитав головою:

– Солари розлючені, як пси. Ти ж чула, як проголосували жителі району?

– Ні.

– Їм уже не вдається контролювати так багато голосів, як раніше.

– І що?

– Ліна зуміла перетягти багатьох на бік комуністів.

– А я тут до чого?

– Марчелло і Мікеле вважають, що за всім стоїть Ліна, а особливо – за тобою. Позов на тебе справді є, і адвокати Кармен – то адвокати Солар.

96

Я повернулася додому, до Ліли не заходила. Ясно було, що їй усе відомо і про вибори, і про голоси, і про лють братів Солар, що нацькували на мене Кармен. Ліла не розповідала мені всього, бо мала власні інтереси. Натомість я зателефонувала до видавництва, розповіла головному редакторові про позов і про те, що мені повідомив Антоніо. Пояснила, що наразі йдеться лише про чутки, нічого конкретного, але я тривожуся. Той мене вислухав, спробував заспокоїти, пообіцяв звернутися до своїх юристів, щоб усе з’ясувати. Наостанок додав: «Чому ти так непокоїшся? Книжці це лише на користь!» А я подумала: «Книжці, може, і на користь, а от мені – ні. Я все зробила не так, не слід було сюди повертатися».

Минали день за днем, з видавництва новин не було, натомість мені прислали додому позов до суду – як ніж у серце загнали. Я прочитала і аж рота роззявила від здивування. Кармен вимагала у мене та видавництва відкликати весь наклад книжки та виплатити їй нечувану суму за неповагу до світлої пам’яті її матері Джузеппіни. До того мені ще ні разу не доводилося бачити документ, який би містив у собі силу закону – з виділеним заголовком, офіційно викладеним текстом, купою штампів, печаток та марок державного збору. Я раптом усвідомила: те, що в дитинстві та юності мене взагалі не турбувало, тепер наганяло жах. Цього разу я побігла до Ліли. Коли пояснила їй, про що йдеться, вона насмішкувато відповіла:

– Ти ж хотіла закону? Ось тобі й закон!

– Що мені робити?

– Здіймати бучу.

– Тобто?

– Розповісти про все пресі.

– Ти здуріла?! Антоніо сказав, що за Кармен стоять адвокати Солар. І не кажи, що ти нічого не знала!

– Звичайно, знала.

– Тоді чому мені не сказала?

– Глянь на себе, он як ти розхвилювалася! Але заспокойся. Ти боїшся закону, а Солари бояться твоєї книжки.

– Я боюся, що вони з усіма своїми грошима можуть стерти мене з лиця землі.

– А ти якраз за гроші їх і вхопи. Пиши! Що більше писатимеш про їхні брудні справи, то більше завдаси шкоди.

У мене опустилися руки. То от як міркувала Ліла?! У цьому полягав її план?! Тільки тоді я нарешті второпала: вона наділяла мене тією силою, яку ми дітьми приписували авторці «Маленьких жінок». То це тому вона за будь-яку ціну прагнула повернути мене до району?! Я мовчки повернулася й пішла. Удома ще раз зателефонувала до редакції. Сподівалася поговорити з головним редактором і почути щось заспокійливе, але марно. Наступного дня він сам мені подзвонив. Заявив весело, що у «Корр’єре делла сера» вийшла його стаття – написана особисто! – з розповіддю про позов проти мене. «Біжи купи, – сказав він мені, – потім скажеш, що думаєш».

97

Я пішла до газетного кіоску з іще більшою тривогою. Знову моє фото з Тіною, цього разу чорно-біле. Про позов ішлося вже в заголовку, його називали спробою заткнути рота одній із найсміливіших та найталановитіших письменниць сучасності. Про наш район чи Солар – ані слова. У вміло написаній статті цей епізод описували як частину боротьби з «пережитками минулого, що заважали модернізації країни та невпинному рухові Півдня до політичного та культурного розвитку». Невелика за обсягом, але влучна за змістом, стаття захищала мій роман і відділяла його від того, що в ній називалося «прикрими містечковими чварами».

Я заспокоїлася, відчула себе захищеною. Зателефонувала редакторові, похвалила його статтю й подалася до Ліли, щоб показати газету. Я сподівалася, що вона теж порадіє за мене. Адже вона саме цього й хотіла: посилення мого впливу, у який вона вірила. Але вона буркнула зневажливо:

– А навіщо ти попросила його таке написати?

– Що тобі не подобається?! Видавництво стало на мій захист, тепер вони залагоджуватимуть справу з цим наклепом. Як на мене, це добре.

– Їм аби ляси точити! Головне – продати книжку!

– І що в цьому поганого?

– Нічого. Але статтю мала написати ти!

Я рознервувалася, бо не розуміла, що вона мала на увазі.

– Чому?

– Бо ти розумна й добре знаєш ситуацію. Пам’ятаєш, як ти написала статтю проти Бруно Соккаво?

Та згадка мене не потішила, а навпаки, роздратувала. Бруно помер, і мені не подобалося згадувати, щó я тоді написала про нього. Він був простакуватим хлопцем, якого заманили у свої тенета брати Солари, чи, можливо, і хтось інший, якщо взяти до уваги, що його вбили. А тому я не пишалася тим, що звинуватила його одного в усіх смертних гріхах.

– Ліло, – промовила я, – стаття була не проти Бруно,