Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 18. Віала

До водоспаду Арен прийшов на пів години раніше, ніж було призначено, і все одно запізнився. Віала вже була тут. Вона завмерла біля огорожі майданчика, невідривно дивилася на блискучі струмені Хеакк-Нуанн і обернулася, коли почула чужі кроки.

— Мені не спалося сьогодні, — пояснила вона, хоча Арен ні про що її не питав, — сил не було залишатися в кімнаті, і я прийшла сюди завчасно. Дякую, що прийняв моє запрошення. І ось, — вона витягнула кинджал, захований в кишені у складках спідниці, й простягла руків’ям уперед, — повертаю вкрадене. Гадаю, мені варто було б взяти в тебе кілька уроків, аби знати, як ним користуватися насправді.

— Маю надію, що не знадобиться.

— Було б добре. Та життя стає все більш непередбачуваним.

Він не став сперечатися, але зброю все ж таки забрав й сунув за спину.

— Як ти?

— А ти? — запитанням на запитання відповіла Віала, уважно роздивляючись співрозмовника з виразом щирого співчуття на обличчі.

Завдяки вчасному втручанню лікарів та значній кількості зцілювальної магії поріз на лобі й щоці вдалося прибрати майже повністю. Якби Арен був носієм хоча б краплі стихії вогню, сліду б не залишилося взагалі. Зараз шрам виглядав, як невелика подряпина й лікарка обіцяла, що з часом він загоїться остаточно. «М’язи обличчя не постраждали, судини зростили магією. Радійте, що удар не зачепив око.» А от із синцем зробити нічого не вийшло. Сизо-коричневі плями вже почали проходити самі по собі, та все одно виглядали страхітливо.

— Немов народився заново, — завзято посміхнувся Арен. — В такому вигляді легше наводити жах на ворогів. Та якщо тебе це бентежить, — він прикрив синець рукою, — я можу відвернутися чи прийти через кілька днів.

— Що? — від здивування її очі стали ще більшими, ніж завжди. — Ні, звісно ні! О богине, це такі дрібниці! Ти ризикував через мене життям, врятував від… від… — вона проковтнула клубок у горлі й змусила себе говорити спокійніше: — моя вдячність безмежна. Шкода лише, що тобі довелося витримати стільки.

— Я б зробив це ще раз без вагань. Такий мій обов’язок. 

— Так… Звісно, — вона нервово переплела пальці рук, не знаючи, куди подітися від збентеження.

— Тобто не тільки обов’язок, — виправив сам себе Арен. — Таким було моє бажання. Будь-хто на моєму місці вчинив так само. Ці люди були здатні на огидні вчинки, я навіть не хочу пояснювати, які саме, бо подібні історії не для жіночих вух.

— Власне, — вона опустилася на лавку біля огорожі й знаком запросила Арена сісти поруч, — про це я й хотіла з тобою поговорити. Мабуть, давно треба було, та мені було страшно навіть подумки торкатися цієї теми.

— Віало, — він взяв її руку, підніс до губ й поцілував спершу кінчики пальців, а потім долоню. Віала спалахнула від відвертості цього жесту. — Перш ніж ти продовжиш, дозволь сказати мені. Знаю, це неприпустима зухвалість, і все ж мовчати далі буде дурістю. Знай, я глибоко ціную твою доброту та чуйність, силу духу і відданість тим, кого ти любиш. Я радію кожній твоїй посмішці й вважаю, що немає на світі людини, що заслуговує на щастя більше, ніж ти. Якби це було потрібно, я б віддав за тебе життя — й не пошкодував би ані хвилини. Бо кохаю тебе усім серцем.

Її вії над неможливо смарагдовими очима затріпотіли, на губах з’явилася сором’язлива усмішка. Вона вивільнилася й притиснула долоні до грудей, намагаючись приховати, як почастішало її дихання. Мила, злегка перелякана, сповнена надією, така близька й щира! Якусь мить йому здавалося, що ще трохи — й вона схилиться, аби торкнутися вузькою долонею його обличчя, притягне до себе, дозволить обійняти чи навіть подарує поцілунок.

Але замість цього Віала нарочито м'яко, щоб не образити й не відштовхнути, вимовила лише:

— Ці слова значать для мене більше, ніж можна уявити, але... Арене, будь ласка, не перебивай. Це буде довга розповідь, і якщо після неї ти вирішиш просто піти, я не стану заперечувати. Почати, мабуть, варто з тих часів, коли я ще жила на островах, в домі батьків.

Голос її звучав рівно, спокійно й трохи відсторонено навіть коли мова зайшла про найжахливіші години її життя. Віала не стала приховувати нічого: ні про зґвалтування, ні про огиду, з якою жила роками після цього, ні про зневагу, яку відчувала сама до себе і яку бачила в очах чоловіків, включно з посланцем імператора. 

— Ви з Ульфом висмикнули мене з кошмару, на який перетворилося моє життя. Кінна-Тіате дав мені друзів, розуміння і підтримку. Але саме минуле зробило мене тією, ким я є зараз. Якщо бажаєш бути поруч зі мною, маєш прийняти й все те, що сталося раніше. Я не хочу мовчати все життя, відчувати себе безсилою жертвою, брехати й виправдовуватись. Але і бачити у твоїх очах приховану огиду або гірше того — жалість — не зможу, — вона зробила паузу і нарешті обернулася до нього. — Тепер, знаючи все це, можеш вибирати — піти чи залишитися.

Арен мовчки встав, підвелася і Віала. Аж раптом гвардієць опустився перед нею на одне коліно, обережно торкнувся зеленого оксамиту її сукні та підніс до губ край спідниці. Дівчина переривчасто зітхнула.

— Для мене немає нікого бажанішого, чистішого і прекраснішого, ніж ти, — твердо промовив він. — Присягаюся приймати тебе цілком, любити й берегти від горя і бід доти, доки б'ється моє серце. Чи приймеш ти таку відповідь? І чи приймеш мене як чоловіка?

— Я... — вона схлипнула вже не ховаючись. — Так, звісно так!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍