Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Розділ 27. Безцінні подарунки

У неділю ми зазвичай відпочивали, але не сьогодні. З ранку довелося попрацювати — взяти участь у будівництві парильні й сходити до одного з найближчих струмків випрати весь одяг.

Перед відправленням у подорож Микита попередив усіх, щоби не хвилювалися раніше часу. Прикинувши нашу швидкість, час пошуку джерела солі, а це може бути солончак чи солоне озеро, визначили, що дорога туди й назад ніяк не могла зайняти менш як місяць. Як би мені, Микиті та Матвію не хотілося взяти участь у будівництві нашого будинку, але вибору не було. Сіль нам потрібна, і чим швидше, тим краще!

По обіді наш загін збирав потрібні для походу речі. Намет брати не стали. Взяли лише спальні мішки. Хоча ані Микиті, ані Матвію вони були не за розміром. Але їх можна було розстебнути та використовувати як накидку у разі дощів.

Брали ми із собою також теплі речі. Погода швидко псувалася. Холоділо.

Забрали маленький казанок із триногою, посуд взяли на трьох, запас питної води на перший час — дві п'ятилітрові баклажки та ще по дрібницях.

Ліза поділила залишки пшона — нам пів кілограма та їм кілограм. І так ми надовго розтягли продукти, які в цей час потрапили разом з нами. Скаржитися не доводилося. Дістався нам останній глиняний горщик із тушкованим м'ясом вівцебика, шматочків шість сушеного м'яса, і Ліза пообіцяла завтра вранці спеціально в дорогу насмажити свіжій риби.

Лев Аркадійович з Іллею зуміли зловити в озері сома. Довжиною він був на мій зріст — метр сімдесят. Але ми так звикли до великої кількості риби, що вже слабо дивувалися.

Сом важив близько сорока кілограмів. Це був не найбільший сом, який ми бачили, але все одно дивовижний. Лев Аркадійович та Ілля в лицях розповіли, як вони ловили його.

— Тьотю Полино, шкода, що ти не бачила! Дядько Лев нанизав на гачок шматок жаби! Там цих квакух на березі багато. Потрібно їх наловити та посмажити! — Іллюшка відвернувся від основного оповідання і почав питати у діда Сашка, чи їв той жаб'ячі лапки.

— Їв, Іллюшко, їв. Причому не в ресторані, а коли, як ти, хлопцем був. Ми з друзями ловили жаб і смажили лапки на багатті. Було смачно! Обов'язково наловимо жаб і почастуємо всіх. Аня моя їла їх у Франції, купу євро за обід відвалила, а в нас делікатеси під ногами стрибають. Причому екологічно чисті. Правда, Поліно Михайлівно? — посміхнувся він до мене, демонструючи білі зуби — зразок роботи дорогого стоматолога.

Я вже зрозуміла за деякими спогадами Соболєва-старшого, що дитинство в нього було голодне, бідне та хуліганисте. Дворовий босяк виріс і зумів стати на ноги. Пройшов вогонь, воду та мідні труби. Зрештою, став мільйонером.

— Правда, Олександре Олександровичу. Ви ще свої заводи не збудували, — повернула шпильку. — Іллюшо, ти відвернувся від розповіді.

— Дядько Лев сказав, соми люблять ховатися: під корчами, у чагарниках водоростей чи в глибоких ямах. Ми довго чекали, поки сом не спокуситься на приманку, а потім сильно смикали вудку, щоб зачепити його. Добре, що у твоєму подарунковому наборі була товста волосінь і гачки на сома! Його дуже складно було вивудити. Дядько Лев тягнув його на берег, а сом виривався, крутився і намагався піти. Якби він пірнув під корч, то все, кранти! Волосінь би заплуталася і порвалася. Ми годину його вивуджували!

— Чудовий трофей! — похвалила я Іллю.

***

Увечері ми з моїми дітьми довго розмовляли, влаштувавшись трохи далі від усіх. Я просила їх бути акуратними та уважними. Самим нікуди не йти. А то ми тут розслабилися. У цій частині острова з хижаками ми ще зустрічалися. Але це не означає, що їх тут не було!

Іллюшка раптом попросився поїхати зі мною. У Лізи очі були на мокрому місці. І я б з радістю вхопила їх і взяла із собою, але ні.

Тут таки вони у більшій безпеці. І є кому за ними доглянути. У мене вже відбулася розмова і з Соболєвим-старшим, і з капітаном, і з потенційними нареченими Єлизавети.

З Геннадієм та Льошою у мене була коротка розмова, окремо з кожним. А що довго пояснювати? Я просто схопила для наочності за найдорожче місце і пригрозила, що позбавлю «бубонців», якщо дізнаюся, що мою дівчинку образили чи торкнулися без її згоди.

Зі старшим Соболєвим говорила про Іллю, але несподівано чоловік сам пообіцяв доглянути Лізу.

— Ти їдь, не турбуйся за Лізу. Дівчинка мені мою Аню нагадує. Така ж мрійниця. Придивлюся, поки не повернешся. По-родинному, — усміхнувся він у широкій усмішці. — Скоро моєю невісткою станеш?

— За Аню та Іллюшу дякую. Ну, татом вас ще нескоро назву, — гмикнула, розмірковуючи над мінливістю долі. — Але заперечувати не буду, Микита мені подобається.

— Ну й добре, — серйозно продовжив чоловік. — Ти, дівко, хоч і крові мені зіпсувала, але поважаю тебе за те, що принципи в тебе є. І головне. Вам з Микитою долею, мабуть, вирішено йти по життю поруч.

З останнім не посперечаєшся. Який відсоток ймовірності, що ми з Микитою могли зустрітися після стільки років нарізно і потрапити до первісного світу?

Наприкінці дня Іллюшка просто не відходив від мене. Обіймав однією рукою, наче боявся, що я зникну, а другою рукою гортав енциклопедію. Не часто, але він відкривав книгу і щось розглядав. Він швидко перегорнув чергову сторінку. Але я попросила повернутись назад. Краєм ока я вихопила ілюстрацію в'язаного на спицях полотна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍