Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Книга замовкнула. Я наче різонула їй по живому.

«У такому разі… Прощавай, дикунко», – мовила вона. І полетіла геть. Наче справді збиралася кинути мене.

Я розгублено дивилася їй вслід. Уперше за весь цей час я відчула, що нікого, крім мене, у моїй голові немає. Це була дивна порожнеча, уже така мені незвична. Книга не підслуховувала мене, не стежила за моїми думками. Вона сказала мені «прощавай». Ну, і нехай!

Роздратована, я попрямувала коридором. Клятий чорнокнижник, Ратмир, Валерія та Стефа… ще й підозріла Сара Булька! Що я роблю? Заради чого я живу? Серед пекла із криги… я виживала. Я борола смертельного ворога всюди – холод, нелюди, звірі! А тут! Якась суєта, до смішного гидка.

По правді, я змінилась. Мене не відпускали спогади з Полярної пустки… Попри чудову люблячу сім’ю, попри крихти щастя, розсипані на морозі – я ненавиділа те життя. Я заплющувала очі й бачила жах наяву. Білосніжна пустеля і червоні краплі, що скрапують із мого кинджала… Барсові вушка й ікло з вирізьбленим «В»…

Ненависть! Ненависть не до ворога, якого я борола, а до вселенської несправедливості, яка змушувала мене убивати, викувала мені серце з криги. Я здригалась від нечутних схлипів, так шкода мені було Таю з немовлям – та я знищила б їх без вагань, якби вони загрожували мені. Ось, чому я ненавиділа те життя, чому понад все жадала вибратись звідти.

І я покинула крижане пекло! І що ж?! Я думала, я буду на вершині щастя, коли здійсню цю мрію. Але з кожним днем мене поглинає гнів… Він зародився ще тоді, коли я переступила за Велику стіну. Прекрасний новий світ, чиста пронизлива краса. Я чарувалася нею! Вона оточує мене досі – та я вже не бачу її. Я бачу лише клятих гидких магів, через яких цю красу не побачить ні Атрік, ні Міра, ні негідник Нет.

О, іронія вигнанського життя! Ми дивились на магів, як на божества, а себе брали за нижчу жалюгідну ланку. Усе мана. Ілюзія цивілізованого світу, яким керують монстри ще гірші за тих, яких майструє пекло з криги. Я дивилась на ті самопроголошені божества – і хотіла пошматувати. Без жалю чи каяття, що Полярна пустка навчила мене убивати. Адже цю кляту пустку створили вони – це вони поставили Велику стіну.

А Книга? Моя тисячолітня Жива Книга, мій Великий артефакт, про який я так мріяла? Лицемірне паперове чудовисько, створене магами для магів із замашками магів. Я для неї дикунка. Усі мої рідні, мої ідеали та взірці – для неї дикунські.

«Кляті маги! Клята Книга! Клятий Ратмир!» – кричала безмовно, аж поки не відчула: мені холодно в руки.

Я глянула на них і завмерла. Мої стиснуті від злості кулаки покрила тонка морозна плівка. Холод виходив просто з рук, слався димком та сніжинками осідав на шкіру. Що таке? Нісенітниця, чергова мана! Книжники не здатні пускати магію з рук.

Барси йому в іглу! Я перелякалась.

Йшла собі, йшла – і раптом мороз пішов із рук. Якби поряд була Книга, можна було б запитати, але ми посварились.

«Потім запитаю. Коли помиримось, – вирішила я. – А ми обов’язково помиримось. А поки позлю її та пошукаю інформацію про захисні закляття та способи їх обійти».

Коли я опинилася в бібліотеці, руки розмерзлись, та враження мене не відпускали. Я розсіяно привіталася з бібліотекаркою та рушила до пошуковиків – підставок із кулями. Та мене чекало розчарування: на запит «як обійти захисні закляття» я не отримала жодної книги. А в розлогих описах про різновиди та принцип дії нічого такого не було.

Тьфу на них всіх! Я була певна, що необхідна мені книга тут є, але пошуковики так зачакловані, щоб не видавати її за такими цікавими запитами. Можливо, тутешніх розбещених магів такі заходи зупиняли. Але ж я не з них і здатна пошукати вручну.

Отож… шукала я допізна. Уже нікого зі студентів не залишилось, і бібліотекарка нетерпляче поглядала на мене, а я так само перебирала книжкові полиці. Несподівано долинув стукіт закаблук – насмішкуватий та дзвінкий, який видають ті туфлі на тонесеньких шпильках. Я незлюбила цей звук, відколи почула його вперше, тому мимовільно принишкла.

Увійшла жінка й наблизилась до столу, за яким сиділа стомлена бібліотекарка. Вона обвела приміщення швидким поглядом, наче впевнювалась, що нікого нема. Я пригадала, що це та жінка, яку я першою зустріла в академії і яка сказала, що я вже ніяк не поступлю. Здається, секретарка ректора чи щось таке.

– Пані Зубата? – здивувалась бібліотекарка. – Чим завдячую такому пізньому візиту?

– Невідкладна справа, – відказала вона. – Потрібні списки за останній тиждень, хто й коли і які брав книги.

– Але ж приватність…

– Ректор боїться, що серед студентів є послідовники чорнокнижника.

– Святі небеса! – скрикнула бібліотекарка.

– Отже, ви розумієте критичність ситуації. Якщо наші пошуковики чи не єдині обладнані реєстраторами кожної проведеної операції та зчитувачами магічно-генетичного коду користувача, ми зобов’язані цим скористатись.

– Леле! Матінко рідна! – тихо скрикувала бібліотекарка.

– Хутчіше! – промовила секретарка. – Списки потрібні негайно. Ректор та завідувачі факультетів чекають. Ваша вина, якщо доки ви прийдете, вони втратять всяку надію на вас та розійдуться. Тоді очікуйте звільнення чи ще гірше – звинувачення у сприянні чорнокнижнику.