Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

▿ 26 ▵

Денис сам сів за кермо машини, яка до ери повітряного транспорту цілком могла б бути ідентифікована як мікроавтобус. Він і раніше не був особливо балакучим, але зараз взагалі не видавав ні звука, тільки жестами показував, що кому брати й куди сідати. Окрім зброї Алекс з Марком завантажили до салону ящики з водою й медикаментами — про всяк випадок.

За містом Денис спрямував машину до високого пагорба, який височів на схід від Річкового порту, і зупинився перед вирізаними в скелястій породі центральними воротами колишньої військової бази, яку в останні роки облюбували контрабандисти. Збудована в масиві пагорба база мала не тільки все потрібне для життя кількох сотень людей, а й достатньо приміщень для зберігання найрізноманітнішого товару й транспорту. Ідеальне місце для ведення їхнього бізнесу, та ще й без орендної платні.

Як тільки вони зупинилися, до них вийшов Ян. Тео здалося, що чоловік постарів за ці кілька годин, які вони не бачилися. Його обличчя змарніло: зморшки стали глибшими, сиве волосся розтріпалося, а сам він ніби став нижчим.

— Новини є? — запитав Денис, опустивши скло в дверцятах, і Ян заперечливо похитав головою. — Там котрийсь із твоїх малих?

— Двоє... — ледь чутно простогнав у відповідь Ян.

— Скільки твоїх людей супроводжували караван?

— Дванадцять: четверо дорослих і вісім малих на керуванні.

— Туди ще хтось їздив після Макса?

— Ні...

— На зворотному шляху заїду.

— Гаразд...

Денис рушив, а Ян лишився стояти на дорозі. Тео довго дивився на його зігнуту постать через скло задніх дверей машини, доки того не стало видно. З розповідей Аяна й Боба він знав, що антигравітаційними платформами каравану як правило керували ще нечіповані підлітки, їх супроводжували дорослі, які лишали браслети на базі й вирушали в поїздку без будь-якої ідентифікації, тобто... це були Аянові ровесники — літні люди. Напасти на такий караван — справа легка.

— Ми поїдемо без мигалки? — запитав Марк, коли відлетіли достатньо далеко від бази.

— Хто б там не був, вони бачать, хто до них прямує. Нема сенсу, — відповів Денис.

Він не підіймав машину високо, лише на кілька метрів від поверхні, і вона беззвучно летіла над валунами й покрученими стовбурами сухостою навпростець до яру. Фари не вмикав: місячного світла було достатньо, аби бачити все довкола, а ще воно особливим чином робило пустельний краєвид схожим на морську поверхню.

У міру наближення до яру Денис підняв машину вище, і здаля вони побачили аварійне світло антигравітаційних платформ каравану, що зупинився на дорозі. Так, як і сказав малий. Наблизившись, вони розгледіли, що перша платформа стояла розвернута майже перпендикулярно до дороги, друга з’їхала вбік і переднім краєм зарилася в схил яру, третя відхилилася в інший бік, але лишилася на дорозі. Решта платформ вервечкою стояли одна за одною. Пікапа, на якому Макс поїхав назустріч каравану, не бачили.

— І де ці кулі? — запитав Марк, поглянувши на екран трекера, а потім притулився чолом до скла дверцят. — Навряд чи вони полетіли, он скільки добра внизу. Ясно, що хтось за ним приїде, мають чекати.

— А мене більше цікавить, яких таких «заколотників» ці кулі шукають, — сказав Денис, знижуючись. — Вперше про них чую.

— Можливо, Майстер Любомир щось знає? — припустив Тео.

— Можливо. Як показала практика, його про все на світі треба питати, сам не каже.

До каравану лишалося близько ста метрів, коли просто нізвідки перед машиною з’явилася сяюча срібляста куля. Доволі велика, розміром із цивільне авто. Це було несподівано, проте Денис, навіть не смикнувшись, відхилився вбік і продовжив зниження, а куля попрямувала за ним.

— Служба Стабілізації наказує вам знизити транспортний засіб, приземлити його і вийти з піднятими руками! — пролунав синтетичний голос одразу ж із трьох рацій поліціянтів.

Схожим чином перед ними з’явилася друга куля й третя.

— Що за служба? — запитав Марк.

— Вперше чую, — буркнув Денис, скерувавши машину вниз до каравану.

Кулі закружляли перед ними, від чого довелося зменшити швидкість, аби не врізатися.

— Таке враження, що вони хочуть нас збити, — пробурчав Алекс, міцніше схопившись за поручні.

— Радше, не дати наблизитися до платформ, — озвучив свій варіант Тео, і, лиш він договорив, перед машиною спалахнуло яскраве світло, яке засліпило їх: спереду було ще дві кулі.

Денис розвернув машину боком і завис на місці, три кулі переслідування зупинилися вгорі над ними і з обох боків.

— Служба Стабілізації наказує вам приземлитися! — знову ожили рації.

— Наші трекери вас не бачать! Хто ви такі? — відповів Денис. — Я ніколи не чув про таку службу! Ми — поліція Річкового порту! Приїхали розслідувати напад на двох підлітків, що стався тут!

Нависла пауза, під час якої нічого не відбувалося: і машина, і кулі висіли в повітрі.

— Говорить полковник Артур Білан, — почувся згодом низький чоловічий голос з динаміку рації. — Денисе, це ти там примчав?

— Я, пане полковнику. Що відбувається?

— Спецпідрозділ Ради Корпорації проводить операцію зачистки заколотників. Не заважай їм, добре? Вони чекають на жирну рибу.

— Цей ваш спецпідрозділ розстріляв із плазми підлітків, які ще не досягли віку чіпування! Один з них помер у лікарні, просто в мене на очах!

— Мені шкода. Але що вони робили в пустелі?

— Зустрічали рідних. І про яких заколотників мова? Як я бачу, на дорозі стоїть торговий караван, який останні роки возить продукти для нашого міста.

— Торговий караван? — гмикнув полковник. — Денисе, з віком ти стаєш таким вигадливим... Назвати контрабанду торговим караваном — це так поетично.

— Вони не заколотники.

— Можливо, але контрабанда — теж злочин, як і заколот. Тож нема різниці, що вони вчиняють: і те, і інше — незаконно. Якщо тобі не вистачило наснаги це припинити, то радій: Служба Стабілізації робить за тебе твою роботу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍