Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

11. Мишоловка

Місячна ніч посеред пустелі здавалася мені намальованою рукою Коррадо. Думки, що мій пасинок у безпеці, та скоро я зможу його побачити, дозволяли мені розслабитися. Я сіла трохи далі від вогнища, розчісувала коротке волосся і дивилася на зоряне небо. Яскраві діаманти виблискували на чорному оксамиті. Вони були такими далекими, але неймовірно чарівними.

Після звільнення з полону мені усе здавалося цікавішим. У степах місяць сяяв інакше, вітер приносив незвичні запахи, у яких змішалися аромати трав та далекий присмак моря. Але поки я була полонянкою, я не помічала нічого з цього.

Аж тепер я відчувала під пальцями приємний теплий пісок. Він з тихим шурхотом зісковзував з моєї шкіри та котився вниз. Вітер з настанням темряви став прохолодним та вологим, він легко торкався моєї шиї та щік.

Тільки зараз я змогла зрозуміти той погляд Асгейра, який іноді ловила, варто було йому дозволити собі розслабитися і просто милуватися навколишньою природою. Він бачив усе інакше, аніж я. Він провів у полоні Оттавіо набагато більше часу. І з ним точно поводилися жорстокіше, ніж зі мною.

Новина про те, що Оттавіо де Фіцваль все ще живий та знаходиться у Джастані, мене засмутила та розізлила. Цей щур примудрявся вибиратися з найскладніших ситуацій!

Асгейр тихо підійшов до мене і сів поруч. Від вогнища до нас долинули звуки лютні. Вправні пальці перебирали струни, породжуючи музику, які зачіпала серце і залишалася у думках. Я уважно прислухалася, але зрозуміла, що не знаю цю мелодію. Певно, Арне створював щось нове.

- Як ти, Сандро? - спитав Асгейр. Я повернулася до нього, дивлячись на гарне обличчя. Посміхнулася, зловивши себе на думці, що його голос для мене набагато приємніший за будь-яку музику.

- Вже добре, - відповіла пошепки. Підтягнула коліна до грудей і обійняла їх руками. - Ти поруч, і решта більше не має значення.

- Вибач, що я так забарився, - Асгейр протягнув руку і торкнувся мого волосся. Я сіпнулася і ніяково пригладила пасма:

- Вони відростуть, - запевнила, відвівши погляд. Чоловік обережно торкнувся мого підборіддя, змусив мене повернутися до нього.

- Знаю, - запевнив він щиро. - Але тобі і так пасує. Ти прекрасна, Сандро. Я так боявся тебе втратити!

Я облизнула губи і знову відвела погляд. Несвідомо торкнулася рукою щоки, на якій залишився слід від кинджала Оттавіо. Мені він здавався гидким, і я намагалася менше дивитися у дзеркало на себе. Навіть до Асгейра повернулася іншим боком. Боялася, що перестану йому подобатися.

Чоловік наче прочитав мої думки. Він раптом встав, зробив крок вперед і, розвернувшись, опустився на коліна переді мною. Зловив мої руки у свої, подивився на мене прямо, не дозволяючи більше відвернутися. Його погляд впився у мою щоку. Мене залив сором, ніби я вперше роздяглася перед ним.

- Тепер у нас трошки більше спільного, - вимовив Асгейр. Я здивовано глянула на нього, і побачила знайому ніжну посмішку на тонких вустах. Дивлячись мені в очі, він по черзі залишив по поцілунку на кожному зап’ясті, а потім сказав: - Ти все ще найгарніша з жінок, яких я коли-небудь зустрічав. І найпрекрасніша з усіх, яких я міг би колись зустріти. Волосся відросте, а шрам буде нагадуванням про твою сміливість.

Посміхнувшись у відповідь, я вивільнила свої руки з полону чоловічих долонь, і обійняла Асгейра. Притулилася до нього, відчуваючи тепло тіла та затишне серцебиття. Мене огорнув спокій та щастя від скорої зустрічі з домом. 

А потім прийшло усвідомлення, що я вже дома. Ні, не у пустелі, а у цих обіймах. Бо де б я не була, якщо поруч Асгейр, я буду вдома. І мені все одно скільки разів і перед якими богами ми клялися бути чоловіком і дружиною. Просто він мій, а я його. І це ніколи не зміниться.

Ми просиділи так досить довго, просто насолоджуючись один одним, коли Асгейр промовив:

- Коли чоловік Ділари зненацька захворіє і помре, я підкажу Торгніру придивитися до перспективної нареченої. Гадаю, вони один одному сподобаються.

Я навіть засміялася від такої вигадки. Відсторонилася від чоловіка і глянула йому в очі:

- Думаєш, що вона його… - я провела пальцем по шиї, не наважуючись звинуватити Ділару у вбивстві.

- Я впевнений, - пирхнув Асгейр і знову поглянув на небо: - Коли у законах Чогрі з’явиться пункт про те, що жінка може стати регентом при синові, і не зобов’язана ділити владу, її чоловік дивним чином захворіє, а може і просто невдало впаде.

Я теж подивилася вгору. Зітхнула, вимушена погодитися з висловом чоловіка. І хоча фантазії щодо союзу Ділари і Торгніра мене цікавили, я все ж наважилася змінити тему:

- Що ти будеш робити з Оттавіо?

Вираз обличчя Асгейра змінився. Посмішка зникла, очі стали зосередженими, а погляд пірнув у порожнечу.

- Не думаю, що він повірив у мою смерть, - повільно сказав чоловік, про щось міркуючи. - Якби це було так, він з’явився б на фронті. Я прагнув зустрітися з ним особисто. Але його ніде не бачили.

- Можливо, він мертвий? - обережно припустила я. Але Асгейр не погодився:

- Було б дуже прикро.

- Чому?

- Бо я все ще мрію вбити його сам, - зітхнув Асгейр і схилив голову. Він накреслив пальцем кілька літер на піску, але перш ніж я встигла щось розібрати, стер їх долонею. Повернувся до мене і промовив: - Мене турбує остання картина Коррадо.

- А що там? - я відчула як моє серце пропустило удар. Перед нападом на Вомон-ле-Тіссен я побачила на полотні себе: я сиділа посеред пустелі. А після цього я довгі місяці провела у полоні. Що ще міг намалювати мій пасинок?

- Там була корона, - ошелешив мене Асгейр. Він дивився на мене серйозно та запитливо. Ніби я могла щось знати про той малюнок. - Перед моїм від'їздом Коррадо намалював золоту корону, яку опускали на твою голову.

Я спантеличено насупилася. Погляд занишпорив по піску, намагаючись за щось ухопитися. А пам’ять підкинула розмову з Арне, що відбулася рік тому:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍