Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

суспільні та побутові негаразди, від вирішення яких залежала його участь в українському визвольному русі. А саме ці проблеми були другорядними для активістів ОУН. Основна причина невдачі ОУН у наверненні робітництва й молоді Донбасу до націоналізму полягала в тому, що націоналісти дотримувалися екстремістської ідеології Донцова. Коли ж вони визнали за необхідне відмовитися від неї, вже було пізно[1417].

Хоч і запізнілий, відхід ОУН від націоналістичної ідеології на Донбасі був справді значним явищем. На аґітацію Стахова, який ідеалізував іспанський режим Франко, слухачі відповідали, що його націоналізм фашистський. У спілкуванні з місцевим населенням Стахів і відійшов від вузького українського націоналізму, звернувшись до ідеї демократичної України без дискримінації національних меншин. Стахів і донині вдячний донеччанам за цю зміну своїх переконань[1418]. У цій «виховній» ролі Донбасу найяскравіше виявився палкий і незалежний дух вільного степу.

Зрештою, перед кожним завжди поставала альтернатива колабораціонізму. Німці намагалися співпрацювати з неросіянами й політично репресованими. Найбільшу перевагу тут мали особи німецького походження (Volksdeutsche), оскільки вони знали німецьку мову й начебто мали бути ворожими до радянського режиму[1419]. Невідомо, скільки етнічних німців перебувало на Донбасі за окупації. Хоча українські німці до війни майже не виявляли серйозної активності в ролі гіпотетичної «п’ятої колони»[1420], радянські репресії щодо них посилювалися з наближенням війни: Volksdeutsche заарештовували й висилали за сфабрикованими звинуваченнями, а часто просто за те, що вони були німцями[1421]. В серпні 1941 р. осіб німецького походження масово депортували з України й Поволжжя[1422]. На час окупації німців серед місцевих жителів було, мабуть, дуже мало[1423]. Окупанти були розчаровані «недостатньою кваліфікацією» тих Volksdeutsche, які залишились в Україні для роботи в «адміністрації й економіці країни»[1424]. Проте Volksdeutsche все ж мали підтримку нацистів, і більшість їх, на думку Меіра Бухсвайлера, тим або тим способом співпрацювала з окупантами, і діапазон цієї співпраці сягав від пасивного колабораціонізму до активної причетності до військових злочинів[1425]. Фольксдойче масово втікали з німецькою армією після перелому в ході війни[1426].

Інші суспільні групи, надто ж козаки, — місцеві, донські, й ті, які повернулися з-за кордону, часто зголошувались на службу в поліції[1427]. (Цікаво, що, згідно з нацистською ідеологією, козаки не були Untermenschen, неповноцінними людьми). Козаки були раді знову отримати зброю. Але рапорти ОУН засвідчують, що їхнє ставлення до німців було цілком пристосуванським: вони співробітничали, поки нацисти перемагали, а коли німці стали програвати війну, козаки масово дезертирували[1428]. Те саме можна сказати і стосовно «українських козацьких батальйонів», сформованих на Донбасі та в інших місцях; вони мали вибір: померти від голоду чи воювати на боці німців. Деякі з них виявили симпатію до української національної справи[1429].

Колишні куркулі були ще однією групою, яка мала певну підтримку німців. Під час окупації куркулі поверталися до рідних донбаських сіл і вимагали повернути свою колишню власність, часто з допомогою сільських старост і німців[1430]. Деякі з них співпрацювали з поліцією, беручи участь в арештах і допитах комуністів та їхніх симпатиків[1431].

Співробітництво з німцями людей, які потрапили під радянські репресії, не дивує. Сталін не зупинявся ні перед чим, щоб знищити чи ізолювати будь-кого, якщо була бодай найменша причина в чомусь його запідозрити. Оскільки майже всі, хто активно допомагав німцям, утекли разом з окупаційними військами, зараз важко встановити, хто ж був колабораціоністом. А проте всі радянські таємні служби досліджували це питання.

Наприклад, органи НКВС на Ворошиловградщині дійшли попереднього висновку, що куркулі й репресовані становили незначний відсоток із 450 зрадників, заарештованих невдовзі після визволення області. Більшість із них, за даними НКВС, не мала очевидних причин для невдоволення[1432]. Серед заарештованих були і члени партії — М. І. Ткаченко та П. І. Котляров, які займали посади відповідно бургомістра й начальника поліції в Лисичанськ[1433]. Як були скореґовані попередні висновки (ворошиловградського НКВС згодом, після подальших арештів, невідомо.

Матеріали про колабораціоністів в архівах НКВС схиляють принаймні до чотирьох імовірних варіантів пояснення. По-перше, органи НКВС могли репресувати не тих людей і ще перед війною прогавити справжніх ворогів радянського ладу. По-друге, значну частину зрадників працювати на німців примусили обставини. По-третє, війна дала людям неможливі за мирного часу альтернативи, і дехто вирішив працювати проти радянського ладу. І, по-четверте, зрадники, яких після війни арештували органи НКВС, могли взагалі бути невинними.

У кожному з цих чотирьох варіантів є частка правди. Конкретні приклади засвідчують, яким складним було питання колабораціонізму і як узагальнено таємні служби ставилися до кожного, хто залишився під окупацією.

Було багато рівнів колабораціонізму[1434]. Самі німці тих, хто співпрацював із ними, поділяли на різні категорії. Водночас деякі активні колабораціоністи діяли на шкоду фашистам. Це, наприклад, бурґомістр Гришиного Валерій Якубович, який згодом виїхав до Канади. Під час війни він допомагав українському підпіллю[1435].

Матеріали судового процесу в Сталіно після визволення доволі повчальні. Восени 1944 р. під військовий трибунал НКВС були віддані дванадцять зрадників. Вони не втекли чи не змогли втекти з німцями, і їх вистежила й заарештувала служба безпеки. «Майже всі звинувачені» начебто були з куркульських родин чи з родин репресованих, хоча ніхто з них сам не підлягав репресіям. Батька звинуваченого В. І. Скородька репресували; батько іншого, Н. М. Дюсара, потрапив під розкуркулення; І. Д. Звигунов, колишній головний інженер шахти № 11, виявився начебто сином куркуля і мав репресованого шурина; Г. А. Малютін був звинувачений у службі в білій армії в часи громадянської війни, хоча насправді він видавав себе за білоґвардійця, щоб увійти в довіру до німців; батько Ю. Ю. Щербакова був репресованим; С. С. Васильєва звинуватили у зв’язках з білою армією[1436].

Прокурор волів зобразити зрадників не як звичайних радянських громадян, а як кримінальників, запеклих ворогів радянського народу, озлоблених «законним» терором проти їхніх сімей. Більшість звинувачень (таких, як «син куркуля»), звісно ж, були сфабрикованими. Однак деякі звинувачення були цілком справедливими, надто ж якщо згадати, що Донбас притягував до себе всіляких оголошених поза законом елементів. Терор так чи так ударив майже по кожній сім’ї, отож можна вважати, що всі звинувачені були «звичайними громадянами».

Звинуваченим закидали співпрацю з СД, німецькою службою безпеки. В пресі повідомлялося, що ніхто зі звинувачених не заперечував цього. Принаймні двоє працювали водіями автофургонів (душогубок), у яких душили газом євреїв. Сумним нагадуванням про рівень радянського життя став закид одному з підсудних у тому, що він «обслуговував» газову камеру за штани, шапки й черевики, які за радянської