Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

влади були завжди дефіцитом. На судовому процесі звинувачених змалювали зажерливими злочинцями, що за якийсь нікчемний гріш допомагали фашистам винищувати десятки тисяч радянських людей. Декого звинуватили в участі в тортурах радянських громадян, чого ніхто не спробував заперечити. Коли Скородька запитали, як він зміг чинити такі звірства над співвітчизниками, він відповів: «Я никогда не был советским человеком»[1437]. Чи справді його батько був репресований, невідомо, але Скородько був цілком чужим радянському режимові. Всіх дванадцятьох засудили до розстрілу й стратили[1438].

Дуже показова і справа бургомістра Ворошиловграда. А. П. Зубовський народився 1895 р. в Могилеві в сім’ї священика. З 1922 р. працював лікарем у Ворошиловграді. Побувши якийсь час на посаді керівника служби охорони здоров’я, став бургомістром. Зубовський відступив із німцями, але в квітні 1944 р. радянські війська схопили його в Одесі. Зубовського звинуватили у співпраці з німецькою окупаційною владою, допомозі фашистам в ідентифікації та страті євреїв, комуністів та інших підозрілих елементів Ворошиловграда. Він не допоміг п’ятнадцятьом своїм безпорадним колеґам, лікарям-євреям. Коли в листопаді 1942 р. лікар М. Л. Кац звернувся до нього за порадою за день до розстрілу, Зубовський відповів, що не слід нехтувати наказ влади, треба зареєструватись. Лікарка Раїса Бройтман попрохала його потурбуватися про її малу дитину, він просто відніс її в ясла. Всіх п’ятнадцятьох лікарів разом із трьома тисячами інших міських євреїв знищено в листопаді 1942 р.[1439]. На суді в жовтні 1944 р. Зубовський визнав свою провину[1440] і був розстріляний 3 січня 1945 р.[1441].

Випадок Зубовського — це випадок людини, яка доволі натерпілася за радянської влади, хоч і пережила найстрашнішу фазу терору в 1936–1938 рр. Матеріали в його слідчій справі дуже суперечливі. Один із документів свідчить, що його батька двічі заарештовували. З другого випливає, що ніхто з його сім’ї не був репресований[1442]. Самого Зубовського арештували в лютому 1931 р. і звинуватили в належності до контрреволюційної організації лікарів. Його звільнили через п’ять місяців. Через деякий час Зубовського завербувала таємна служба безпеки і змусила повідомляти про діяльність колеґ. Згодом, 1944 р., він заявив слідчій комісії, що насправді дуже мало працював на ГПУ-НКВС. Він навіть писав позитивні відгуки про своїх колеґ, які були справжніми ворогами радянської влади. На суді визнав, що до арешту 1931 р. був прихильником радянської влади, але після звільнення став її ворогом. Зубовський вважав свій арешт 1931 р. несправедливим, але набагато страшнішою була трагедія, яку спричинив цей арешт: поки лікар перебував під слідством, його дружина покінчила життя самогубством[1443]. Улітку 1942 р. він вирішив, що поразка Радянського Союзу неминуча і прийняв рішення не евакуюватися[1444]. Відтак — співробітництво з окупантами. Звідси випливає логічний висновок, що в цьому випадку радянський режим сам створив собі ворога.

Ще одна слідча справа стосується І. І. Мельникова, колишнього вибійника шахти № 2/4 в Краснодоні до його окупації фашистами. Росіянин Мельников народився 1912 р. в селянській сім’ї у Ростовській області. Безпартійний, мав усього однокласну освіту, під радянські репресії ніколи не потрапляв. Його заарештували за участь у катуванні і стратах багатьох краснодонців, серед яких — і підпільники відомої «Молодої ґвардії», долю яких ми розглянемо пізніше. Він утік з окупантами, але восени 1944 р. його наздогнали радянські війська в Одесі. Приховавши своє минуле, він вступив до Радянської армії, був нагороджений медаллю «За победу над Германией». Більше ніж через двадцять років, у травні 1965 р., Мельникова заарештували в одному колгоспі на Одещині, де він, удруге одружившись, працював[1445].

Прокуратура звинуватила Мельникова в тому, що він з особливою жорстокістю катував колишнє комуністичне начальство шахти, мовби зводив якісь особисті рахунки[1446]. Мельников визнав свою вину за звинуваченнями в арештах, катуванні й транспортуванні в’язнів та їхніх трупів, але заперечив звинувачення в безпосередній участі в стратах. Мельников за окупації вочевидь був рядовим поліцаєм у Краснодоні; чимало старших чинів, що брали безпосередню участь в убивствах радянських громадян, повтікало за кордон й уникло кари. Мельников стверджував, що зголосився піти в поліцію, бо не мав за що годувати сім’ю. (Згодом він зізнався, що втік із Краснодона з німцями, бо до дітей йому було байдуже). Німці, зайнявши Краснодон, ув’язнили його, а через п’ять днів він із власної волі вступив у поліцію. Ніхто його до цього не примушував. На суді у грудні 1965 р. Мельников заявив, буцім не знав, в чому полягають обов’язки поліцая. Коли почалися масові розстріли, він збагнув, що вчинив. Мельников засвідчив, що про долю батьківщини він просто не думав[1447]. Його засудили до розстрілу, клопотання про помилування у зв’язку з каяттям та службою в Радянській армії було відхилене. 4 квітня 1966 р. вирок був виконаний[1448].