Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

ж додав: «Але мусиш навчитись відрізняти вогонь надприродної любові від млості чуттів. Це нелегко навіть святим».

«А як впізнати праведну любов?» — тремтячи, спитав я.

«Що є любов? Ніщо на світі — ні людина, ні диявол, ані жодна інша річ — не вселяє в мене стільки підозри, як любов, адже вона проникає в душу глибше, ніж будь-що інше. Ніщо інше не займає і не зв'язує серце так, як любов. Тому душа, коли не має зброї, щоб усмирити її, заради любові западає в страшну руїну. Гадаю, якби не Марґаритині спокуси, Дольчино не занапастив би себе, а якби не розпусне і свавільне життя на Лисому Урвиську, бунт його причарував би куди менше людей. Пам'ятай, я маю на увазі не лише лиху любов, якої, звичайно, всім слід уникати як диявольської мани. Сповнений великого страху, я маю на увазі й любов праведну, що спалахує між Богом і людиною, між ближніми. Часто буває, що двоє або троє людей, чоловіки це чи жінки, любляться сердечно і живлять одне до одного особливу прихильність, тому й прагнуть завжди бути разом, а чого прагне одна сторона, того хоче й друга. Зізнаюсь тобі, що подібне почуття живив і я до тих чеснотливих жінок, Ангели і Клари. І навіть це високодуховне і присвячене Богові почуття теж гідне докору… Бо навіть любов душі, якщо вона не озброєна, а переживається з надмірним запалом, призводить до згуби або ж сіє сум'яття. О, любов має багато властивостей, душа спершу нею зворушується, а відтак занедужує… А потім відчуває правдивий пал божественної любові, і волає, і стогне, і стає немов камінь, кинутий у піч, який розпадається на вапно і тріщить під огненними язиками…»

«І це праведна любов?»

Убертин погладив мене по голові, і я побачив, що очі його заслали сльози: «Так, це врешті праведна любов. — Він зняв руку з моїх пліч: — Але як важко, — додав він, — страх як важко відрізнити таку любов від іншої. Й іноді, коли душу твою спокушають демони, ти почуваєшся, мов повішенений за горло, який висить на шибениці зі зв'язаними ззаду руками і пов'язкою на очах, але далі живе, без жодної помочі, без жодної підтримки, без виходу, гойдаючись в порожнечі…»

Його обличчя не лише омивали сльози, воно було вкрите шаром поту. «Тепер іди собі, - мовив він поспіхом, — я сказав тобі те, що ти хотів знати. З сього боку — ангельскі плеяди, а з того — ворота пекла. Іди, і хай хвала буде Господеві». Він знов простерся перед Пречистою, і я почув, як він тихо схлипує. Він молився.

* * *

Але з церкви я не вийшов. Розмова з Убертином зродила у моїй душі й в моєму нутрі дивний вогонь і невимовний неспокій. Може, саме тому я схилився до непослуху і вирішив повернутись сам у бібліотеку. Я й сам не знав, що я там шукаю. Я хотів самостійно дослідити невідоме місце, мене захопила думка спробувати зорієнтуватися там без допомоги учителя. Я піднявся туди, мов Дольчино на Бунтівничу гору. Я мав із собою каганець (навіщо я взяв його? може, у мені вже раніше теплився цей потаємний намір?), тож легко проник до оссарію. Невдовзі я був у скрипторії.

Гадаю, то був доленосний вечір, бо, мишкуючи між столами, на одному з них я побачив розгорнутий рукопис, який переписував цими днями хтось із ченців. Назва привабила мене відразу: «Historia fratris Dulcini Heresiarche»[178]. Мабуть, то був стіл Петра з Сант'Альбана, про якого я чув, що він пише монументальну історію єресі (після того, що сталося в обителі, він, звісно, так її і не написав — та не випереджаймо події). Отже, нічого незвичайного в тому, що тут лежала ця книга, не було, а поряд з нею лежали й інші книжки на подібну тему, про патаринів і флаґеллантів. Але я сприйняв цю обставину як надприродне знамення, та не скажу точно — небесне чи диявольське, і схилився, жадібно читаючи написане. Текст був не дуже довгий, і в першій частині йшлося, з більшими подробицями, які я вже забув, про те, що розповів був мені Убертин. Там також говорилося про численні злочини, що їх скоїли дольчиніяни під час війни та облоги. І про надзвичайно криваву останню битву. Але знайшов я там і те, чого Убертин мені не оповів, — то була оповідь очевидця, який, певно, бачив усе це і все ще перебував під враженням побаченого.

Тож я дізнався, що в березні 1307 року, у Великодню суботу, спійманих Дольчина, Марґариту і Лонґіна доправили у місто Б'єлла і віддали в руки єпископа, який очікував на рішення Папи. Коли Папа дізнався про цю новину, він сповістив про це французького короля Філіпа, до якого написав: «Дійшла до нас вість вельми охвітна, що радість нам несе, і ликування, бо мерзосвітній гемон той, вилупок Веліялів і єресіарх гидомирний Дольчино разом зі своїми посіпаками гниє врешті у нашій темниці, а спіймано його у день святої вечері Господньої завдяки трудам преподобнішого брата нашого Раньєра єпископа Верчелійського по неабияких небезпеках, натугах, масакрах і частих потичках, а численний люд той, що йшов із ним, заражений сею пошестю, того ж самого дня вигублено до ноги». Папа був немилосердний до спійманих і наказав єпископові стратити їх. Й у липні того ж року, в перший день місяця, єретиків було передано світській владі. Дзвонили всі дзвони міста, а їх разом з катами посадили на віз, і під вартою стражників повезли той віз через ціле місто, і на кожному розі розжареними кліщами лихочинцям виривали плоть. Марґариту спалили першою, на очах у Дольчина, обличчя якого навіть не здригнулося, і рівно ж не чути було від нього жодного стогону, коли кліщі роздирали йому тіло.

І віз поїхав далі, а тим часом кати мордували його залізними прутами, встромляючи їх у посудини, повні гарячої смоли. Дольчино зазнав й інших тортур, та німо мовчав, хіба що здвигнув плечима, коли йому відрізали ніс, а коли відірвали чоловічий орган, то лиш глибоко зітхнув і вирвалось тоді в нього щось, наче зойк. Останні слова його свідчили про непокаянність, бо він заявив, що на третій день воскресне. Тоді його спалили, а попіл розвіяли з вітром.

Я згорнув рукопис, руки мої тремтіли. Я знав, що Дольчино скоїв чимало злочинів, але те, що його спалили, було жахливо. І на вогнищі він показав… що? Мученичу твердість духа чи зухвалість