Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

була матово-чорно-срібляста ідея того, яким госпіталь мав би бути. Монітори звисали, підтримувані в повітрі складною арматурою, доповідаючи про його кров’яний тиск, концентрацію нуклеїнової кислоти, насиченість крові киснем, водяний обмін. Крім того, було дві окремі цифри відліку. Одна – скільки залишилось до наступного раунду аутофагії, інша – скільки до введення наступних знеболювальних. Через прохід на сусідніх моніторах світилася Голденова статистика, більш-менш така сама.

Голден виглядав мов привид. Його шкіра була блідою, а склера червоною, з сотнями маленьких крововиливів. Обличчя припухло від стероїдів.

– Агов, – звернувся до нього Міллер.

Голден підняв руку і обережно помахав.

– Нам вдалося, – детективів голос звучав так, мов його протягнули алеєю за щиколотки.

– Ага, – погодився Джим.

– Це було жестяково.

– Так.

Міллер кивнув. Це забрало всі сили, які в нього були. Він знову ліг і лежав якщо не уві сні, то щонайменше без тями. Перш ніж провалитися в забуття, він посміхнувся. У нього вийшло. Він був на Голденовому судні. І вони йшли на пошуки того, що залишила для них по собі Жулі.

Його розбудили голоси.

– Ну тоді може не варто.

Це казала жінка. Наомі. Частково Міллер сердився на неї за те, що потурбувала, але в її голосі було щось, не злість і не страх, але щось подібне. Йому стало цікаво. Він не поворухнувся, не відключився. Він слухав.

– Мені треба, – мовив капітан. Голос звучав хрипко, мов у того, кому треба прокашлятись, – те, що сталося на Еросі… Це змусило мене переглянути багато речей. Я дещо стримував.

– Капітане…

– Ні, вислухай мене. Коли я був там і думав, що мені залишилось півгодини під звуки автоматів пачінко, а потім смерть, це й сталося, я зрозумів, про що жалкую. Розумієш? Я відчував, що мені не ставало духу на багацько речей, які хотів зробити. Тепер я знаю. Я не можу просто ігнорувати це. Я не можу робити вигляд, що цього не було.

– Капітане, – повторила Наомі, і попередження в її голосі зробилося сильнішим.

Не кажи це, йолопе, подумав Міллер.

– Я закохався в тебе, Наомі, – зізнався Голден.

Пауза була не довшою, аніж удар серця.

– Ні, сер, ви ні.

– Я так. Я знаю, що ти думаєш. Я пройшов крізь травматичний досвід і все, що я роблю, треба для підтвердження життя, створення зв’язків або щось типу цього. Але ти маєш повірити в те, що я відчув. Коли я був там, то розумів, що найбільше у світі я хочу повернутися до тебе.

– Капітане, скільки ми разом служимо?

– Що? Я точно не впевнений.

– Ну приблизно?

– Вісім з половиною рейсів, це майже п’ять років, – зам’явся Джим.

– Хай будеʹ. І за цей час зі скількома ви ділили койку?

– Це важливо?

– Трохи є.

– З декількома.

– Більш ніж тузень?

– Ні, – відповів капітан непевним голосом.

– Хай буде десяток.

– Добре, але це не інше. Я кажу не про невеличкий роман на борту, аби згаяти час. З тих пір...

Міллер уявив як жінка підняла руку або взяла Голденову, або просто подивилася на нього. Щось мало зупинити потік слів.

– А ви знаєте, коли я в вас закохалася, сер?

Туга. Ось що таке було в її голосі. Туга, розчарування, жалість.

– Коли… коли ти…

– Я скажу з точністю до дня, – мовила жінка, – був сьомий тиждень першого рейсу. Мені все ще припікало від того, що якийсь землянин узявся десь з екліптики і перехопив мою посаду. Ми ще тоді в покер грали в машинному. Ви, я, тих двоє хлопців-інженерів з Місяця і Камала Траск. Пам’ятаєте Траск?

– Вона була техніком-зв’язкіцем, тою що…

– Статурою мов холодильник? Обличчя як у щеняти бульдога?

– Я її пам’ятаю.

– Вона закохалася в вас найсильніше. Увесь рейс по ночам плакала. Вона тоді не грала, бо покером не цікавилась. Вона хотіла дихати вашим повітрям, і всі ці знали. Навіть ви. Я всю ніч спостерігала за вами і ви ніяк на неї не велися. Ви ніколи не давали їй навіть натяку на те, що вона може бути з вами. Та ви ставилися до неї з повагою. Це вперше тоді я подумала, що ви можете бути пристойним старпомом, і вперше я захотіла стати дівчиною у вашій койці після зміни.

– Це через Траск?

– Так, і через те, що у вас чудова дупа, сер. Я хотіла сказати, що ми літали разом більше чотирьох років, і я б пішла з вами у будь-який день, вам просто треба було запропонувати.

– Я не знав, – придушеним голосом відповів Джим.

– А ви й не питали. Ваші очі зажди були деінде. З усією повагою, я вважала, що белтерські жінки вам неприємні. Аж поки «Кент»… поки нас п’ятеро не залишилось. Я помічала, що ви і на мене поглядаєте. Я чітко розуміла, що ці погляди означають, тому що я була з іншого боку таких поглядів останні чотири роки. Вашу увагу я привернула лише тоді, коли залишилась єдиною жінкою на борту. А цього мені не досить.

– Я не знав…

– Так, сер, ви не знали. Ось моя точка зору. Я спостерігала, як ви спокусили багатьох жінок, і я знаю, як ви це робили. Ви фіксуєтесь на ній, ви збуджуєтесь від неї. Тоді починаєте переконувати себе, що між вами існує якийсь особливий зв’язок, і коли ви самі це вірите – вона теж в це увірує. Тоді ви разом спите недовго, зв’язок трохи пригасає. Один з вас каже щось на кшталт професійні або прийнятні кордони, або починає турбуватися, а що ж подумає команда – і все зникає. По тому вони залишаються спокійними, як і ви. Всі вони. Ви так все вправно провертаєте, що їм навіть на думку не спадає вас ненавидіти.

– Це неправда.

– Це вона. І поки ви не розібралися в тому, що не потрібно кохати всіх, з ким ви хочете переспати, я ніколи не зрозумію, чи ви кохаєте мене, чи просто хочете переспати. І я не спатиму з вами, поки ви самі не зрозумієте, що є що. Скоріш за все це не любов.

– Я просто…

– Якщо ви бажаєте переспати зі мною, – продовжила Наомі, – будьте чесним, з поваги до мене. Добре?

Міллер закашлявся. Він