Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

нього в руках замість ґудзика опинилася каблучка, сплетена з кінського волосу.

Нен давно подарувала його Томмі, але сьогодні, посварившись із нею, він його повернув. Томмі нічого не сказав, тільки усміхнувся, глянувши на дівчинку. Але коли всі пішли спати, він запропонував Нен найкращий шматочок від свого яблука. Вона побачила каблучку в нього на пальці, взяла шматочок, і мир був відновлений.

Їм обом було соромно за всі сварки, тож однаково легко вони казали одне одному: «Пробач». Дитяча дружба не переривалася й вони ще довго будували свої повітряні замки у вербовому сховищі.

XXI. Подяка

Це свято в Пламфілді мало власні традиції. Зокрема, вже за кілька днів до нього вся жіноча людність почала пекти пироги й пудинги, відбирати фрукти, наводити чистоту. Дівчатка ходили з поважними, схвильованими обличчями, допомагаючи Ейзі й пані Джо, а хлопчики тинялися біля заповітного місця, вдихали апетитні запахи, поглядали нишком на таємничі приготування й іноді отримували дозвіл спробувати що-небудь смачненьке.

Але цього року, схоже, готувалося щось особливе – будинок ходором ходив від страшної метушні.

Звідкись діставалися старі стрічки й усілякі інші прикраси, діти різали й клеїли золотий папір, носили гори картону, а також вати, фланелі та великого чорного бісеру для Франца й пані Джо. Нед стукав молотком, створюючи якісь дивні пристосування. Дейзі й Демі ходили, щось шепочучи, ніби повторювали урок. Страшний гуркіт лунав часом в кімнаті Еміля, а з дитячої, куди іноді відсилали Роба й Тедді, чувся веселий сміх.

Пана Баера особливо цікавило, куди подівся величезний гарбуз Роба. Нарешті його урочисто принесли на кухню, відтак на величезному блюді виросла гора золотистих пиріжків. Але на них пішло не більше чверті гарбуза. Куди ж поділася решта? Гарбуз зник, але це анітрохи не турбувало Роба. Він тільки сміявся, коли його запитували про це, й повторював татові: «Почекай, побачиш». Річ у тім, що для тата Баера готувався сюрприз, і всі прикусили язики, боячись, щоб він не дізнався завчасно.

І пан Баер слухняно заплющував очі й затикав вуха, намагаючись не помічати того, що робилося на очах у всіх, не чути слів, які говорилися привселюдно, і нібито не розумів зовсім явних таємничих приготувань, що відбувалися навколо нього. Він, як будь-який німець, любив сімейні свята й заохочував їх усім серцем: тоді в будинку було так весело, що хлопчикам і на думку не спадало шукати розваг в інших місцях.

Коли нарешті настав довгоочікуваний День подяки, хлопчики вирушили в дальню прогулянку, щоб добряче зголодніти до обіду. Наче їм було потрібно про це дбати! Дівчата залишилися вдома: вони допомагали накривати на стіл і уважно оглядали все в останній раз.

Класну кімнату зачинили ще напередодні ввечері, й пану Баеру було заборонено до неї заходити. Тедді охороняв двері, як дракон, хоч йому страшенно хотілося все розповісти татові. І тільки геройська самовідданість батька, який не бажав слухати, допомогла йому не видати таємниці.

– Ну ось, все готово й усе чудово! – урочисто вигукнула Нен, коли приготування закінчилися.

– Ем… знаєш… все йде прекрасно, й Сайлес пам’ятає, що йому потрібно робити, – додала Дейзі, радіючи, що все так добре влаштувалося.

– Це найхитріша штука з усіх, які я бачив, – сказав посвячений у таємницю Сайлес, регочучи, як дитина.

– Ой, вони йдуть! Чуєш, як співає Еміль? Біжимо одягатися! – вигукнула Нен і разом з Дейзі кинулася з усіх ніг нагору.

Хлопчики прийшли додому, нагулявши такий апетит, що величезна індичка, напевно, затремтіла, якби могла відчувати страх. Вони теж пішли одягати святкове вбрання й так старанно милися, зачісувалися і вбиралися, що серце будь-якої жінки тануло б від щастя.

Коли пролунав дзвоник, хлопчики з щойно вимитими обличчями, гладко причесаним волоссям, в чистих комірцях і недільних курточках увійшли до їдальні. Пані Джо в чорному шовковому платті, з букетиком своїх улюблених хризантем на грудях, сиділа на чолі столу й була, за висловом хлопчиків, «чудова».

Дейзі й Нен самі були схожі на квіти у своїх нових зимових сукенках з яскравими поясами й бантиками у волоссі. Тедді теж був дуже милий у яскраво-червоній сорочечці та своїх найкращих черевичках, які поглинали всю його увагу.

Коли батьки Баери, що сиділи на протилежних кінцях столу, глянули одне на одного й на щасливі обличчя дітей, вони подумали однаково: «Наша праця недаремна. Подякуємо за це Богу й хай так триває».

Протягом кількох хвилин всі мовчали, чувся тільки стукіт ножів і виделок. Мері-Енн з рожевим бантиком у волоссі так і літала навколо столу, подаючи чисті тарілки й нові страви. Майже все, що вирощували діти, було на столі, тому кожен намагався звернути увагу на свої продукти.

– Краще за цю картоплю я нічого не їв, – завважив Джек, отримавши четверту велику розсипчасту картоплину.

– Деякі з моїх трав пішли на фарширування індички, ось чому вона така смачна, – сказала Нен, із задоволенням кладучи в рот шматочок м’яса.

– Мої качки – першого сорту, – похвалився Томмі. – Ейзі каже, що їй ніколи не доводилося бачити таких жирних.

– Наша морквина чудова, правда? А петрушка ще краща, – сказав Дік, а Доллі, обгризаючи кістку, тільки пробурмотів щось незрозуміле.

– Я допомагав робити пиріжки з мого гарбуза! – крикнув Роб.

– Я рвав яблука, з яких зроблений сидр, – підхопив Демі.

– Я – брусницю для соусу, – не відставав Нед.

– А я – горіхи, – додав Ден.

– Хто придумав це свято, День подяки? – запитав Роб. Він вперше вбрався в штанці й курточку, тож, можливо, через це відчув жвавий інтерес до історії своєї батьківщини.

– Хто може відповісти на це запитання? – пан Баер глянув передовсім на хлопчиків, що краще за інших знали історію.

– Я можу, – сказав Демі. – Пілігрими.

– А чому? – запитав Роб, не чекаючи, щоб йому пояснили, хто такі «пілігрими».

– Я забув, – чесно відповів Демі.

– Здається, тому, що коли вони мало не вмирали з голоду, в них дуже добре вродив хліб. І тоді вони сказали: «Подякуємо за це Богу» – й придумали свято, День подяки, – сказав Ден, якого цікавила історія мужніх пілігримів.

– Добре. Ніяк не думав, що ти можеш запам’ятати що-небудь, крім відомостей з природознавства, – похвалив Дена тато Баер.

– Ну, тепер ти зрозумів, Робе? – запитала пані Джо.

– Ні, не зрозумів. Я думав, що «пілігрими» – це такі великі птахи, які живуть на скелях. Вони намальовані в книжці Демі.

– Він каже про пінгвінів. Ну ти й гусак! – і Демі, відкинувшись на спинку стільця, голосно зареготав.

– Не смійся над ним, а краще поясни йому, якщо можеш, – сказав пан Баер, додавши Робу ще соусу з брусниці, щоб утішити його.

– Добре, –