Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

депортували на Схід, і багато з них загинуло від хвороб та поневірянь. Але їх не винищували систематично. Наступ Червоної армії територією України і Білорусі на Балтійські держави, Румунію, Угорщину, Чехословаччину, Польщу та Німеччину врятував тих євреїв, які ще там лишалися. Саме Червона армія звільнила Аушвіц. Безперечно, Сталін воював у Другій світовій не за євреїв; але якби переміг Гітлер — якби німці та їхні поплічники втримали під своєю владою території, які вони завоювали до Сталінградської битви, — загинули б ще мільйони євреїв.

Коли до влади в Східній Європі прийшли комуністичні партії, чимало з тих, хто обіймав у них керівні посади, були євреями. Це особливо впадало в очі на наступному після найвищого щаблі: євреями були начальники поліції в Польщі та Угорщині, а також провідні економісти, адміністративні секретарі, впливові журналісти й партійні теоретики. В Угорщині євреєм був лідер партії (Матяш Ракоші); у Румунії, Чехословаччині та Польщі партію очолювали не євреї, але ними була більшість керівної верхівки. Єврейські комуністи в усьому регіоні завдячували Сталіну всім. У тих країнах, куди вони повернулися, часто після тривалого періоду в еміграції, їм не дуже раділи: ні як комуністам, ні як євреям. Після війни й окупації місцеве населення озлобилося на євреїв ще більше, ніж раніше («Навіщо ти повернулася?» — запитав сусід у Геди Марґоліус, коли вона втекла з маршу смерті до Аушвіцу й дісталася до Праги в самому кінці війни[110]). Сталін міг чи не найбільше покладатися на східноєвропейських комуністів-євреїв у тому, що вони зроблять, як він скаже.

У перші післявоєнні роки Сталін не виявляв ворожості до євреїв у своєму підпорядкуванні. Радянський Союз, щоб завадити імперським амбіціям британців, виступав в ООН палким прихильником сіоністського проєкту та підтримував створення Єврейської держави на Близькому Сході. У СРСР Сталін схвально ставився до роботи Єврейського антифашистського комітету, заснованого під час війни задля мобілізації підтримки радянської боротьби проти нацистів серед радянського й (особливо) закордонного єврейства. Радянські євреї, як і багато з тих, хто жив за московської влади, помилково припускали, що якомога більша підтримка впродовж війни, коли Сталін шукав та приймав допомогу від будь-кого, хто міг її надати, після війни конвертується в легше життя.

Насправді сталося навпаки. Ще до завершення війни Сталін, як ми побачили, виселяв на Схід цілі народи та, поза всяким сумнівом, мав подібні плани й щодо євреїв. І в Центральній Європі, і на теренах Радянського Союзу ситуація була однакова: хоча євреї постраждали найбільше, звинувачувати їх за муки решти було легко і звично. Використання знамен російського націоналізму для військових потреб дуже наблизило радянську риторику до слов’янсько-шовіністичного дискурсу російських антисемітів минулого, що точно не шкодило режиму. Для самого Сталіна це означало повернення на знайомий ґрунт, тим паче, що він ще більше утвердився у власних переконаннях, споглядаючи успішну експлуатацію народного антисемітизму, яку провадив Гітлер.

Радянському Союзу з різних причин було вигідно применшувати виразно расистський характер нацистських звірств: знищення українських євреїв у Бабиному Яру офіційно вшановували як «вбивство мирних радянських громадян», так само як на післявоєнному меморіалі в Аушвіці зазначили лише загальні згадки про «жертв фашизму». У марксистському лексиконі не було місця для расизму; мертвих євреїв посмертно зараховували до тих самих місцевих спільнот, які виявляли до них таку ворожість за життя. Але тепер, коли окреслилися фронти «холодної війни», а міжнародні контакти і зв’язки в очах Сталіна стали компрометувальними, космополітизм, що приписували євреям — міжнародні зв’язки, якими Сталін сподівався скористатися в темні місяці після німецького нападу, — почали знову використовувати проти них.

Першими жертвами стали єврейські лідери самого Антифашистського комітету, який працював у воєнний час. Соломон Міхоелс, його головний рушій та видатний діяч Московського державного єврейського театру, був убитий 12 січня 1948 року. Приїзд до Москви посла Ізраїлю Ґолди Меїр 11 вересня 1948 року зумовив спонтанні вияви єврейського піднесення: на Рош га-Шана та Йом-Кіпур[111] відбулася демонстрація зі скандуванням «Наступного року — в Єрусалимі!»[112] перед будівлею ізраїльського представництва. Такі дії за будь-яких обставин Сталін уважав неприйнятною провокацією. До того ж його підтримка новоствореної держави Ізраїль швидко танула: навіть із непевними соціалістичними тенденціями вона явно не збиралася ставати союзником СРСР у регіоні; ба більше, Єврейська держава в дражливий момент виявляла тривожні проамериканські настрої. Щойно розпочалася берлінська блокада, конфлікт між Тіто й Сталіним увійшов у гостру фазу.

21 вересня 1948 року «Правда» облікувала статтю Іллі Еренбурга[113], яка чітко характеризувала зміну державної лінії щодо сіонізму. Із січня 1949 року в «Правді» почали з’являтися статті, які критикували «космополітів без батьківщини», «непатріотичні групи театральних критиків», «безрідних космополітів», «осіб без ідентичності» та «безпаспортних волоцюг». Школи й театри, які працювали на їдиші, закрили, газети заборонили, а бібліотеки знищили. Єврейський антифашистський комітет було ліквідовано 20 листопада 1948 року. Тих, хто належав до його верхівки, художників, письменників і чиновників наступного місяця арештували й три роки тримали за ґратами. Їх катували, щоб витиснути зізнання в «антирадянському» заколоті, й, очевидно, готували до показового процесу.

Володимир Комаров, полковник служби безпеки, який керував розслідуванням, намагався розширити обвинувачення так, щоб справа потягнула на масштабний єврейський заколот проти СРСР, керований з Вашингтона і Тель-Авіва. Соломону Лозовому, одному із в’язнів, він говорив так: «Євреї — ниці, брудні люди, усі євреї — паршиві виродки, уся опозиція партії складається з євреїв, євреї по всьому Радянському Союзу поширюють антирадянські чутки. Євреї хочуть знищити всіх росіян»[114]. Утім такий неприхований антисемітизм міг навіть Сталіна зобразити в незручному світлі; зрештою всіх п’ятнадцятьох підсудних (євреїв) таємно судив Військовий трибунал улітку 1952 року. Стратили всіх, крім однієї людини: єдина, хто залишився живий, Ліна Штерн[115], отримала десять років тюрми.

Тим часом хвиля антисемітизму набирала обертів і в державах-сателітах. У Румунії, де значна частина єврейського населення під час війни змогла вижити, антисіоністська кампанія розпочалася восени 1948 року й тривала з різною інтенсивністю впродовж наступних шести років. Але чисельність румунської єврейської спільноти та її зв’язки зі Сполученими Штатами убезпечили її від прямих атак; румуни навіть деякий час розглядали ідею того, щоб дозволити єврейській спільноті виїхати з країни — з весни 1950-го і по квітень 1952 року вони мали змогу подавати заявки на візи. На той момент лише до Ізраїлю з Румунії виїхало 90 тисяч євреїв.

Плани щодо показового процесу в Румунії зосереджувалися навколо румунського лідера Компартії (не єврея) Лукреціу Петрешкану. Петрешкану публічно поставив під сумнів доцільність сільської колективізації, через що перетворився на очевидного кандидата