Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

на роль «румунського Райка» для процесу на підставі звинувачень у тітоїзмі. У квітні 1948 року його заарештували. Але на той час, коли слідчі готувалися передати його справу до суду, завдання змінилися і справу Петрешкану пов’язали зі справою Анни Паукер. Паукер була єврейкою, донькою шохета (ритуального забійника худоби і птахів) з Молдови. Вона стала першою єврейкою в історії Румунії (як серед жінок, так і серед чоловіків), яка обійняла посаду міністра (і першою жінкою-міністром закордонних справ у світі). Крім того, відома її прямолінійність у питаннях політики та стратегії, що робило її ідеальною мішенню для румунської верхівки, яка намагалася заслужити популярність серед місцевого населення.

Смерть Сталіна поклала край планам лідера румунських комуністів Георге Георгіу-Дежа влаштувати показовий процес над Анною Паукер й іншими. Замість цього впродовж 1953 року та на початку 1954-го румунська Партія провела низку таємних процесів над дрібнішими фігурами, яких звинувачували в сіонізмі й шпигунстві за гроші «імперських агентів». Жертв, серед яких були і чинні члени (правої організації) сіоністів-ревізіоністів, і єврейські комуністи, на яких сіонізм кидав тінь, звинувачували в незаконних зв’язках з Ізраїлем та колаборації з нацистами під час війни. Вони отримали тюремні строки тривалістю від десяти років до довічного ув’язнення. Зрештою у квітні 1954 року судили і самого Петрешкану, який провів у в’язниці шість років. Його визнали винним у шпигунстві на користь Британії і стратили.

Анні Паукер пощастило більше: завдяки захисту Москви (спочатку Сталіна, а потім Молотова) їй ніколи не закидали прямих звинувачень у «сіонізмі». У вересні 1952 року її виключили з партії, й аж до своєї смерті в 1960 році вона вела непублічне життя. Румунська комуністична партія, менша та більш ізольована порівняно з іншими східноєвропейськими партіями, завжди потерпала від внутрішніх чвар, тож поразка «правого» Петрешкану та «лівої» Паукер була насамперед клановою перемогою зловтішного диктатора Георгіу-Дежа, чий стиль урядування (як і його наступника Ніколае Чаушеску) до болю нагадував авторитаризм старого зразка на Балканах.

У ті роки румунську партію та урядовий апарат було очищено від євреїв, так само як раніше в Східній Німеччині та Польщі, ще двох країнах, де одна партійна фракція змогла змобілізувати народні антиєврейські настрої проти власних партійних «космополітів». Східна Німеччина мала для цього особливо благодатний ґрунт. У січні 1953 року, коли в Москві розгорталася справа «заколоту лікарів», видатні східнонімецькі євреї та євреї-комуністи тікали на Захід. Один із членів Східнонімецького центрального комітету, Ганс Єндретські, вимагав, щоб євреїв — «ворогів держави» — виключили з громадського життя. Але, на щастя, чи то через обставини часу, чи то з міркувань доцільності, усі три держави уникнули масштабного антисемітського показового процесу на зразок того, який планували в Москві й довели до кінця в Празі.

Процес Сланського, як його називали, був класичним комуністичним показовим процесом. Його ретельно готували понад три роки. Спершу мали «розслідувати» діяльність групи словацьких комуністичних лідерів, зокрема міністр закордонних справ Чехословаччини Владімір Клементіс був заарештований у 1950 році та звинувачений у «буржуазному націоналізмі». Потім до них додалися різні чеські комуністи середньої ланки, яких разом зі словаками звинуватили в участі у тіто-троцькістському заколоті, подібно до сценарію справи Райка. Але ніхто зі звинувачених та ув’язнених у 1950 та 1951 роках не був достатньо вагомою фігурою, щоб навколо нього, як номінального очільника й ватажка, можна було організувати великий публічний процес, як того вимагав Сталін.

Навесні 1951 року шеф радянської поліції Берія наказав чехам змінити фокус їхніх розслідувань із тітоїстичних заколотів на сіоністські. Відтепер усі справи потрапили в руки радянських спецслужб: полковника Комарова та ще одного офіцера відрядили до Праги, щоб вони власноруч узялися за розслідування, а чеська таємна поліція й комуністична верхівка опинилися в їхньому підпорядкуванні. Потреба в непересічній жертві змусила радянську владу зосередити увагу на особі, яка була в чеській ієрархії другою після президента Клемента Ґоттвальда, — генеральному секретареві партії Рудольфі Сланському. На відміну від Ґоттвальда, догідливого і гнучкого очільника, а також відданого члена партії, Сланський, переконаний сталініст (як і раніше Райк), був євреєм.

Спочатку Ґоттвальд не хотів заарештовувати Сланського: у попередні три роки вони обидва тісно співпрацювали під час чисток серед колег, тож якщо генеральному секретарю було чим дорікнути, Ґоттвальд міг опинитися наступним. Але совєти наполягали, надаючи фальшиві докази зв’язків Сланського із ЦРУ, тому Ґоттвальд поступився. 23 листопада 1951 року Сланського арештували; кілька днів по тому відомі комуністи-євреї, які ще були на волі, склали йому компанію за ґратами. Спецслужби мали на меті вибити зізнання та «свідчення» від їхніх численних затриманих, щоб сфабрикувати велику справу проти Сланського та його спільників. Завдяки опору з боку їхніх жертв (зокрема самого колишнього генерального секретаря), навіть попри варварські тортури, виконання цього завдання забрало в них майже рік.

Зрештою, у вересні 1952 року обвинувальний висновок був готовий. Текст зізнань, обвинувачення, наперед підготовлені вироки та сценарій судового засідання надіслали в Москву для особистого схвалення Сталіна. У Празі ж відбулася — і була записана — «генеральна репетиція» всього засідання. Це зробили для того, щоб надати альтернативний текст для «трансляції наживо» в тому малоймовірному випадку, якщо один із підсудних, як Костов, відкличе своє зізнання на відкритому засіданні. Це не знадобилося.

Суд тривав з 20 по 27 листопада 1952 року. Він відбувався за добре відпрацьованою попередньою схемою: підсудних звинувачували в тому, чого вони не робили і не казали (на підставі свідчень, вибитих силою з інших свідків, зокрема інших обвинувачених); їм закидали те, що вони справді скоїли, але інакше це тлумачили (трьох підсудних звинувачували в тому, що вони дозволили Ізраїлю отримати переваги в торговельних угодах тоді, коли це ще відповідало радянській політиці); Клементіса прокурори звинуватили в тому, що він зустрічався з Тіто («катом югославського народу та попихачем імперіалізму») тоді, коли був заступником міністра закордонних справ Чехословаччини, а Тіто ще не втратив радянської прихильності.

Цей процес від усіх попередніх відрізняли дві обставини. Прокурори та свідки багаторазово підкреслювали, що більшість обвинувачених — євреї: «космополіт Рудольф Марґоліус», «Сланський… велика надія всіх євреїв у Комуністичній партії», «представники міжнародного сіонізму» тощо. «Єврейське походження» (часом «сіоністське») слугувало підставою провини в антикомуністичних та античеських намірах. А промови прокурорів, які транслювали по чехословацькому радіо, наслідували та навіть перевершували грубі прокльони прокурора Вишинського на московських процесах: «огидні зрадники», «пси», «вовки», «псячі наступники Гітлера» і так далі в тому самому дусі. Короткі версії цих виступів з’явилися і в чеській пресі.

На четвертий день суду празька щоденна комуністична газета Rudé Právo видала редакційну статтю, яка містила