Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Копенгаген був! Щоб вони приїхали і розплакалися тут усі від розчулення! А то так і буде — не селище, а дірка в сраці. Все, іди давай!

Захар зіжмакав шапку до розмірів тенісного м’яча.

— Так а якщо реальна пожежа…

— Ну так а ти мені тут нахріна? Іди по хатах, перевіряй, навчай! Що завгодно роби! Можеш хоч заборонити печі топити — мені пофіг!

У кабінет зазирнув дільничний.

— Можна?

— Давай, заходь! — скомандував Тупогуб. — Захарій, — вільний!

Науменко потупцяв на місці, невпевнено озирнувся на дільничного, але так і не пішов.

— Так я ж не про печі, Пал-Борисоч… — простогнав він. — Із катакомб метан піднімається. Полюбе в погребах накоплюється, тут же копни трохи глибше — провалишся до собачої матері…

— Оп’ять виступаєш, чи шо? — весело запитав Субота. — Геєна вогненна?

— Так же ж правда — одної іскри хватить! — Захар жалісно дивився то на одного, то на другого. — Може, вже й у хати просочується… Це ж як на пороховій діжці! Подумать страшно…

— А ти й не думай, раз тобі страшно! — перебив мер. — Буде фінансування — я тобі не те що пожарку, я тобі нову пожежну частину одгрохаю! Січеш? Ну, давай уже, шуруй. Берися за прямі обов’язки. Недовго лишилося.

— Так цей-во… — промимрив Захар. — Влітку теж недовго лишалося… А як метан накопичиться, там же одної іскри…

Тупогуб зблиснув на нього очима. Науменко замовк на півслові, розвернувся на п’ятках і покірно вийшов за двері.

— Як банний лист… — пробурчав Тупогуб. — Що там у тебе?

Субота без запрошення вмостився навпроти мера.

— Поїхав! — урочисто проголосив він. — Лічно прослідив.

— Нарешті… — Павло Борисович повторно розкурив люльку, і над його головою повисла густа сиза хмара. — На завтра забезпеч явку на десяту, поняв? Треба вже повністю народ заспокоїти.

— Зженемо всіх! — завзято пообіцяв поліцейський.

— Усе селище встиг настрашити, консультант задрипаний…

— Та вопше! — підтакнув Субота. — Він, знаєте, шо казав? Шо знайшов, тіпа, барлогу убивці.

Тупогуб насторожився:

— Ти не розказував.

— Так було б шо розказувать! По факту ніякого чорта він не знайшов. Запах, каже, в катакомбах странний, — це, тіпа, вбивця від собак побризкав. Ото й уся находка.

— Де конкретно в катакомбах? — байдужо запитав мер, милуючись картинкою на тютюновому пуделку.

— Прямо під заводом. Там, де труби, Брисоч…

— Ясно, — кивнув у відповідь Тупогуб. — А про ту руку? Говорив він щось путнє?

— Нє-о. Оте ото, шо я вам казав, мол, странно пальці складені, і все.

— Даремно ти з ним не домовився. Вбивцю все одно треба знайти по-тихому…

— По-тихому — це вопше не про нього! Піниться, як сітро… — Субота підвівся, намірившись іти. — Та всіравно толку — нуль! Зате на умняк присідати — оце пожалуста! Пахне, каже, як в метро! Я йому: нахріна так сложно! Оно червоний перець купи собі та й сип, скільки влізе…

Тупогуб, насупившись, дивився кудись крізь стіл. Аж раптом звів очі й урвав Суботу на півслові:

— Чим, він сказав, там пахне?

— Ну, метром… — розгубився Субота. — Поїздом. Не помню слова. На «зе», кажись… А я йому: можна ж перцьом…

— Віталік, — тихо мовив Павло Борисович. — Заткнися і згадуй слово.

Дільничний замовк і витріщився на мера так, що, здавалося, затримав дихання і йому бракує повітря. Губи його беззвучно промовляли «зе», «зу» і «зо», намагаючись вишкребти з пам’яті горезвісну назву.

— Креозот! — раптом випалив він. — Креозотом, каже, пахне…

Субота замовк. Мер ледь помітно кивнув, випустив із рота білий струмінь диму і сів у крісло.

— Ясно, — байдужо мовив він. — Щось іще?

— Та ні… — стенув плечима дільничний. — Усе нібито обговорили…

Мер кивнув, і поліцейський мовчки вийшов. Павло Борисович Тупогуб лишився свердлити скляним поглядом порожнечу.

Зазирнула Міла, збираючись щось сказати, але побачила очі Павла Борисовича і миттю сховалася за двері. Стало тихо. Селищний голова сидів, наче статуя. Так нерухомо, що, мабуть, його нескладно було переплутати з восковою лялькою. Аж раптом його обличчя ожило: посеред чола глибоким розломом лягла скорботна зморшка, губи розтягнулися в траурній подобі посмішки, а в очах проступив чорний безпросвітний біль. Павло Борисович довго і хрипко вдихнув, так наче хотів по-дитячому заплакати. Але натомість утробно завив — і з лютим тріскотом вгатив стиснутим кулаком по тропічному пляжу, що прикрашав тютюнове пуделко.

Розділ 39

Кожному своє

У медпункті було тихо. Медсестра Ліза під бурмотіння телевізора гортала інстаграм в ординаторській. Андрюха із Ксенією сиділи в перев’язочній. Вона змінила йому компрес на вилиці.

— Ну от. Завтра можна буде взагалі зняти.

— Дякую… Послухай, а ти дзвонила на її номер?

— Одразу ж. Гудки йдуть — і все.

Андрій кивнув.

— Добре, а тепер перейдемо до головного.

Він вичікувально подивився на неї.

— Що? Я туди не піду!

— А мене її мати й на поріг не пустить.

— Не піду я! — Оксі аж зіскочила зі стільця. — Ти сказився!

— Вона тебе знає й вона — алкоголічка. Пляшка горілки — твоя універсальна перепустка.

— Ні! Та й не буде там золотого браслета! Її мати пропиває все, що тільки можна. А тут — золото…

— Саме так! І я в житті не повірю, що в Христини не було таємного місця для прикрас. Ти ж знаєш, де воно, так?

Ксеня похмуро і з-під лоба поглянула на нього.

— А якщо вона щось запідозрить…

— І що ж такого має запідозрити алкоголічка, щоб відмовитися від горілки?

Оксі мовчала. Тільки напружено покусувала губу.

— Послухай, — Андрій намагався впіймати її погляд. — Це найкоротший шлях.

— А що як ти помилився?

— Сама подумай. Це точно був його браслет. І якщо Христина свого не носила, то він і досі в неї вдома. Потрібно просто знайти його і прочитати ім’я вбивці!

Вона зіскулилася, наче від холоду.

— І що ти йому зробиш?

— Спершу затисну йому пальці у дверях і дізнаюся, де дитина.

Вона втупилася в нього пронизливим поглядом, наче перевіряла. Наче очікувала, що він зарегоче і скаже, що пожартував. Але він не жартував.

— Яке тобі діло до тієї дівчинки? — нарешті запитала вона.

— То ти не вважаєш, ніби я її вигадав?

Вона хитнула головою:

— Такого я не сказала. Просто хочу зрозуміти. Чому для тебе так важливо знайти якусь там дитину? Вона твоя родичка чи що?

Він відповів не відразу. Раз чи двічі губи його навіть ледь сіпалися й він набирав у груди повітря, та мабуть, то були не ті відповіді, що він їх шукав, тож Андрій тільки супився й сопів. Нарешті звів очі й чітко, немов цитуючи якесь правило, мовив:

— Діти не мають помирати.

Ксеня гмикнула і сумно кивнула:

— От