Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

тільки реальність зовсім інша. Кожному своє.

— Кожному своє… — задумливо повторив він. — А знаєш, де було так написано? На воротах Бухенвальду.

— І?..

— Нічого хорошого там би не написали.

— А що в цих словах поганого?

— Що поганого… Ну, от уяви на секундочку, що твоя робота — відчинити оті ворота. Нічого ж такого, так? Просто собі відчиняєш. Щоправда, в концтаборі… — він помовчав. — Я думаю, напис над входом був зроблений саме для тих, хто може засумніватися. «Кожному своє» — це ідеальне виправдання будь-якого зла. Випало тобі відчиняти браму? Відчиняй. Їм — задихнутися в газовій камері? Добре, що не тобі. Кожному своє! А головне, ніхто не винен — просто так сталося.

Стало геть тихо. Чути було, як в ординаторській працює телевізор. Десь за вікном огидним високим гавкотом завалував пес.

Ксеня прокашлялася і нервово глитнула. Видно було, що в неї на язиці крутилось якесь запитання, але вона не наважувалася. Андрій ледь помітно кивнув їй — самими очима.

— І які ворота відчинив ти?

— Багато всяких… — Андрій важко зітхнув.

Продовжувати не збирався. Але вона все дивилася й дивилася, очікуючи відповіді. І він не витримав:

— Я вбив дитину.

Її брови недовірливо вигнулися, наче дві перелякані кішки.

— Ого… У прямому сенсі?

— Вистрілив у неї. В Афганістані. Хлопчик із переляку заліз на канапу, і мені здалося, що це дорослий… Було темно. Він іще рвучко здійняв руки, щоб затулитися, — наче зброю підняв… А я…

— Ти цього не хотів, — урвала Оксі і взяла його за руку.

Її дотик був теплий і ніжний.

— Знаєш… — прошепотів Андрій. — Той, хто відчиняв ворота, мабуть, теж не хотів саме цього. Я думаю, конкретно цього від початку не хотів навіть той, хто заганяв їх у газову камеру. Але цілим ланцюгом учинків він привів себе в ту точку, де вбиває дитину. І думає, що не винен. Або — що так треба. Або — що він не має вибору… Тільки вибір є завжди. Я ж сам пішов у Іноземний легіон. Ніхто не силував. Навпаки: відбір пройшли двадцять чотири з вісімдесяти. І я точно не планував нікого вбивати. Але хіба відмовився їхати в Афганістан? Або — взяти в руки зброю? Ні. Я просто вважав, що нічого такого не станеться…

Андріїв погляд провалився кудись углиб власних думок. Вона стиснула його руку ще дужче, та він не відчував. Андрієве лице стало таке, наче він зазнавав болю.

— Послухай, — тихо сказала вона. — Я тебе розумію. Можливо, як ніхто інший… Але в тому, що зникла ця дівчинка, винен точно не ти.

— У тому, що зникла, — ні, — він виринув зі спогадів. — Та якщо я знаю, як знайти, але злякаюся й поїду? Чи не надто старатимусь… Можу щось удіяти, але нічого не зроблю… Чия тоді вина?

Ксенія досі не відпускала його руки. Раптом відвернулася, спохмурніла і запитала, так наче зверталася до когось біля стіни:

— І коли треба йти?

— Негайно. Уже по четвертій. Я й так боюся, що вона очі залила і не відчинить.

Мовчить. Лише погляд неспокійно блукає кімнатою, ніби шукає, де сховатися.

— Боїшся?

Вона нервово пересмикнула плечима:

— Просто думаю… А інших варіантів немає?

— Можеш дати мені перелік усіх її колишніх. І я по черзі затискатиму їм пальці дверима, — він кисло всміхнувся. — Але так буде довше.

Ксеня зітхнула. Тоді раптом опустила очі, підвелася, накинула пальто, застібається. В очі не дивиться, лише губу закусила.

— Будь тут, — озвалася вона вже у дверях. — Я скоро.

І вийшла, навіть не обернувшись.

Павло Борисович зрозумів одразу, щойно прослизнув за важкі двері: хтось відкривав діжку. Пахло потягом. Він клацнув вимикачем і заблимала, розгораючись, лампа денного світла.

Гараж був великий, на два авто, але конкретно тут він ніколи не тримав жодного. Весь простір від підлоги до стелі був зі складською акуратністю заставлений усілякою всячиною. Будматеріали — три ряди, чітко розсортовані — як у крамниці. Кахлі, цемент, цегла, паркет… Тут нове, тут уживане, тут інструменти. Далі сухпайки. Здається, він міг би роками годувати тут два-три батальйони. Потім цукор. Мішки і мішки з цукром. Сіль, крупи, олія, чай… Медикаменти. Пачки якихось пігулок, зібрані армійські аптечки, стрічки одноразових шприців, батарея пляшечок із фізрозчином. Армійські ковдри. Намети. Автомобільні запчастини — імпортні, вітчизняні, дорогі й такі, що на брухт. Далі — фарба. Багато фарби. Згідно з документами, нею було двічі пофарбовано Будинок культури на його попередньому місці роботи… Власне, це єдине, що поєднувало склад різношерстих товарів — усього цього за документами давно не було. Використане, списане або безповоротно втрачене з огляду на усушки та утруски.

Павлові Борисовичу здавалося, що його гараж — острівець стабільності в цьому скаженому світі. Місце, де він завжди буде в теплі та безпеці, навіть коли весь світ збожеволіє, ув’язне у війнах чи знесиліє в боротьбі з черговим вірусом. Його персональний бункер, досі підвів його лише раз: коли стара дерев’яна долівка раптом просіла і посеред гаража розверзнувся провал у каменярні. Та й навіть тоді збитки становили якийсь ящик тушонки. Нову підлогу, між іншим, вдалося зробити винятково з тих матеріалів, що зберігалися тут-таки.

Тупогуб полюбляв навідуватися в гараж і першим ділом, зазвичай, проходжав рядами, задоволено переконуючись, що все в порядку. В ідеальному порядку. Але сьогодні він кинувся простісінько до металевої діжки, що стояла в дальньому кутку.

Складно сказати, на біса йому стільки креозоту. Як і все тут — про всяк випадок. Колись у молодості мріяв про дерев’яний будиночок без жодного цвяха, й отам би не завадило просочити дерев’яні палі. Зараз він розумніший, і нізащо не мастив би нічого у своєму домі такою токсичною гидотою, навіть палі. Та й мрії про будиночок із колод вкрилися порохом десь у далекому минулому. А от діжка креозоту лишилася. Не викидати ж.

Сьогодні в тому кутку, де діжка, був безлад. Незначний для когось, але такий, що цілком випадає за рамки стерильної гармонії решти гаража: на підлозі лежала викрутка. Їй належало висіти на своєму місці за два стелажі від діжки, натомість вона валялася просто біля неї, без жоднісінького сенсу.

Він підняв її й підніс до очей, наперед знаючи, що побачить на кінчику коричневі засохлі згустки. Діжка, яку відкривали за допомогою цієї викрутки, була закрита, але їдкий запах висів у цьому кутку майже відчутною на дотик пеленою. Серце Павла Борисовича колотилося так, аж віддавало у вухах. Сівши навпочіпки, він уважно оглянув підлогу, застромив руку під стелаж. Дістав сіру від часу ганчірку, підніс до очей