Читати книгу - "Зібрання творів"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 105
Перейти на сторінку:
чорна дорога кипить

нема ні знаку — од прадавнього шляху.

Сподоб мене, Боже, високого краху!

Вільготно гойдається зламана віть.

* * *

Я так і не збагнув

і досі ще не знаю,

чи світ мене минає

чи я його минув.

Днедавнє завзялось

у снінні чарувати.

Та й знакомиті дати

мені проставив хтось!

Світ повен сподівань,

мов став, що ні схлюпнеться.

І царство це — минеться

без клятв і без карань.

* * *

Сто дзеркал спрямовано на мене

в самоту мою і німоту.

Справді — тут? Ти — справді тут?

Напевне,

ти таки не тут. Таки — не тут.

Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?

Досі зросту свого не досяг?

Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) —

заливає душу, всю в сльозах.

Сто твоїх конань… Твоїх народжень…

Страх як тяжко висохлим очам!

Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець — і — сам-на-сам?

* * *

Цей став повісплений, осінній, чорний став,

як антрацит видінь і кремінь крику,

вилискує Люципера очима.

П’янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння

майбутнього. Летить крилатолезо

понад проваллям яру, рине впрост

на вутлу синь, високогорлі сосни

і на пропащу голову мою.

Отерплі очі збіглися водно —

повторення оцього чорноставу,

насилу вбгане в череп.

Неприхищений,

а чуєш, чуєш протяг у душі?

* * *

Здається, чую: лопають каштани,

жовтозелену викидають брость

і зовсім поруч — київське весняне

пахуче небо гуком налилось.

Здається, бачу: рвуться буйні трави,

де вже відговорили всі струмки,

а Україна, Лебединя, Слава

за сином назирає з-під руки.

Невже то — квітень, і шпачиний клекіт,

ачи немудрі кпини чи чужі

обірвані рулади? Чий же шепіт

урвавсь на воронованім ножі?

* * *

Пливуть видіння, пагорбами криті,

а за горою — паділ і байрак.

Цвітуть волошки в золотому житі

а над смараґдом луки сяє мак.

І таємнича мавка білорука

ступає — ніби вічністю пливе.

Кружляє мак. А над смараґдом луки

уже нависло небо гробове.

* * *

Аби лиш подолати гнів,

сторозтриклятий гнів здолати,

я б поіменно міг назвати

усіх братів, усіх катів.

Та погляд застує імла,

і ти, мов лев, у цій оборі,

де стільки кроків в коридорі, —

аж світ зайшовся дубала!

Намарне. Бога не гніви —

хай б’є пропасниця тобою,

допоки вижде час двобою

той вершник, що без голови.

* * *

Прикрийся мідною горою,

сховай зухвалу голубінь.

Тінь — трембітає наді мною

і в кожен слід ступає тінь.

Прикрийся обрію габою,

об розпач кулаки оббий —

і верне образ голубий

дружиною ачи сестрою.

Заповідається за мною

грім великодній, горовий.

Об розпач кулаки оббий,

прикрившись мідною горою.

* * *

Геть спогади — сперед очей.

Із лиць — жалі, із уст —

колючі присмерки ночей

у цей сорокопуст.

Як став — то вплав,

як брід — то вслід,

як мур — то хоч нурця,

пройдімо лабіринтом бід

до свого реченця,

де щонайвища з нагород

і найчесніша — мста

за наш прихід і наш ісход

під тягарем хреста.

* * *

Звелася длань Господня

і кетяг піднесла

над зорі великодні

без ліку і числа.

Ця синь зазолотіла

це золото сумне,

пірвавши душу з тіла,

об’яснили мене.

Голосить снігавиця,

колючий хрипне дріт,

а золота жар-птиця

пускається в зеніт.

* * *

Лискучі рури власним сяйвом сліпнуть —

іззовні і зсередини. Струмить

високий день. Як спирту штоф, стоїть

осклілий обрій.

Інші в душах тихнуть

і віддаються щедро, як жінки,

твоїй душі, що в сяєві оскліла.

А рідна нива, як вогонь, горіла

і чорні викидала колоски!

* * *

Сосна із ночі випливла, мов щогла,

грудей торкнулась, як вода — весла

і уст — слова. І спогади знесла,

мов сонну хвилю. І подушка змокла.

Сосна із ночі випливла, мов щогла,

і посвітилась болем далина.

Кругом — вона, геть доокруж — вона,

та тільки терням поросла дорога.

Сосна росте із ночі. Роєм птиць

благословенна свінула Софія,

і галактичний Київ бронзовіє

у мерехтінні найдорожчих лиць.

Сосна пливе із ночі і росте,

як полохке вітрило всечекання.

А ти уже — по той бік, ти — за гранню,

де видиво гойдається хистке.

Там — Україна. За межею. Там.

Лівіше серця. З горя молодого

сосна спливає ніччю, ніби щогла,

а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

* * *

Яка нестерпна рідна чужина,

цей погар раю, храм, зазналий скверни!

Ти повернувся, але край — не верне:

йому за трумну пітьма кам’яна.

Як тяжко нагодитись і піти,

тамуючи скупу сльозу образи,

радійте, лицеміри й богомази,

що рідний край — то царство німоти.

Та сам я єсм! І є грудний мій біль,

і є сльоза, що наскрізь пропікає

камінний мур, де квітка процвітає

в три скрики барв, три скрики божевіль!

Обрушилась душа твоя отут,

твоїх грудей не стало половини,

бо чезне чар твоєї Батьківщини,

а хоре серце чорний смокче спрут.

*

1 ... 77 78 79 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів"