Читати книгу - "Зібрання творів"

* *

Церква святої Ірини

криком кричить із імли,

мабуть, тобі вже, мій сину,

зашпори в душу зайшли.

Скільки набилося туги!

Чим я її розведу?

Жінку лишив — на наругу,

маму лишив — на біду.

Рідна сестра, як зигзиця,

б’ється об мури грудьми.

Глипає оком в’язниця,

наче сова із пітьми.

Київ — за ґратами. Київ —

весь у квадраті вікна.

Похід почався Батиїв?

ачи орда навісна?

Мороком горло огорне —

ані тобі продихнуть.

Здрастуй, бідо моя чорна,

здрастуй, страсна моя путь.

* * *

Душа ласкава, наче озеро,

і трохи синім віддає.

Тут, поміж Туровом і Мозирем,

тепер призволення моє.

Горить налитий сонцем оболок

і день до берега припав.

А біля мене білим соболем

тремтить коханої рукав.

Мені була ти голубинею,

що розкрилила два крила.

І мужем, хлопчиком, дитиною

мене до неба вознесла.

* * *

У німій, ніби смерть, порожнечі свічад

пересохла імла шебершить, мов пісок,

і високий, як зойк, тонкогорлий співак

став ширяти над тілом своїм.

Дух підноситься д’горі. У зашморзі бід

аж зайшовся кривий од волання борлак,

аж огранням дзеркал заросилася кров!

Ніч зсідається, наче кришталь.

Начувайсь, навіжена, скажена душе!

Бо вдивляння, вслухання — зненацька уб’ють!

І зверескнула нервів утята струна,

і зверескнув пугкий напівсон кришталю,

і зверескнула пустка свічад.

* * *

Зажурених двоє віч,

криві терези рамен,

гербарій дзвінких долонь —

з ночі.

А де та горить зоря,

котру назирає син?

Об схід той, мов об багнет —

жалься.

Якісь переплески, блиск —

переймами досвітку.

І вже попливла-пливла

вічність.

Бо серце оговтати,

добігти до пам’яти,

немов на побачення —

годі.

* * *

Стань і вдивляйся: скільки тих облич

довкола виду твого, ніби німби,

так сумовито виграють на дримбу,

хоч Господа на допомогу клич.

Вдивляється у проруб край світів

душа твоя, зайшовшись начуванням.

Тонкоголосе щемне віщування

в подобі лиць — без уст, очей і брів.

І безберега тиша довсібіч!

Усесвіт твій німує і німіє.

І сонце, в душу світячи, не гріє:

в змертвілих лицях — відумерла ніч.

А з безгоміння, з тлуму світового

напружена підноситься рука

і пісня витикається тонка,

як віть оливи у долоні бога,

і сподіванням встелеться дорога,

і в серці зірка заболить жалка.

* * *

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,

і те маленьке потерча,

що душу звеселяє.

Либонь, для тебе не дано

вартнішого зазнати

за цього, що спішить вікно,

як світ, заколисати.

Сховайся в череп, потерча!

Очниць великі вікна

потвердять, що горить свіча

розважно — ані бликне.

Тамте видіння у мені

світає — і світання

просториться в самотині,

як світу заступання.

* * *

Світання — мов яйця пташині,

кволі, спроквола сині,

що випали з гнізд і щебечуть

і крильцями тріпотять.

Оце голубе молодило —

пливе і пливе — не до краю

і не до кінця — щоб нагально

душу втопити сліпу.

А присмерк крутоберегий

роздався — аби в улоговину

сяєво сяєва сяйва

ввігналось, мов пружна стріла.

* * *

У порожній кімнаті,

біла, ніби стіна,

притомившись чекати

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа:

котру ніч, котрий день —

ані чутки про мужа,

ані — анітелень.

Лячні довжаться тіні,

дзвонять німби ікон,

і росте голосіння

з-за соснових ослон.

Мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні пройти, ні спитати,

ні дороги знайти.

За тобою, коханий,

очі видивила,

ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

* * *

Як тихо на землі! Як тихо!

І як нестерпно — без небес!

Пантрує нас за лихом лихо,

щоб і не вмер і не воскрес.

Ця Богом послана Голгота

веде у паділ, не до гір.

І тінь блукає потаймир,

щовбами сновигає потай.

Пощо, недоле осоружна,

оця прострація покор?

Ця дума, як стріла, натужна,

оцих волань охриплий хор?

Та мури, мов із мертвих всталі,

похмуро мовили: чекай,

ще обрадіє із печалі

твій обоюдожалий край.

* * *

Цей білий грім снігів грудневих,

грудного болю білий грім,

безокрай марень полудневих,

спогадувань рожевий дим:

в дуеті з лижвою — узлісся,

Святошин. Тиша. Свято. Днесь

ти перемерз, скипівся — ввесь

і — окрай себе простелився.

* * *

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —

так полохко і тонко палахкочеш

і щирістю обірваною врочиш,

тамуючи ридання з-за плеча.

Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —

хустинку бгаєш пальцями тонкими

і поглядами, рухами палкими

примарною ввижаєшся мені.

І враз — ріка! З розлук правікових

наринула, найшла і захопила.

Та квапилася моторошна хвиля

у берегах, мов коні, торопких.

Зажди! Нехай паде над нами дощ

спогадувань святошинських, пречиста.

О залишись! Не смій іти до міста

занудливих майданів, вулиць, площ.

Ти ж вирвалася, рушила — гірський

повільний поповз, опуст, розпадання

материка, раптовий зсув і дляння,

і трепет рук, і тремт повік німий.

Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —

у морок — сніг — у