Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Не сміши. Страждати від кохання – не моє покликання.

– Тож жодних почуттів?

Мене ніколи не називали нареченою. Ображатися нема на що. Ми з Артаном були чесні одне з одним, а те, що я фантазувала собі тишком-нишком, не мало сенсу.

– А що сталося, дракон пролетів? – уколола я. – Прибіг ховатись за спідницю?

– Ти без спідниці.

– Ага. Тебе шокує одяг Суші?

– Після купальника Ілони я можу сміливо заявити, що бачив у цьому житті все.

Приховати подив не вдалося:

– Невже розпусна тітонька спокусила чесного хлопчика? – От як не глузувати, коли Ньельм сам напрошується?

– Хлопчик добре розуміє, чого добивається тітонька, тож тримається від неї подалі, – чаклун не образився, а підхопив мій жарт.

– Хлопчик вихований.

– Хлопчик практичний.

Цього я не зрозуміла. Зупинилася, відчепила гілку куща, що вп'ялася в сорочку. Спробувала знайти слова, щоб запитати про подробиці, не продемонструвавши відверту наївність, проте нічого розумного на думку не спадало.

– Ти чого? – Чаклун відступив на крок. — Тільки не кажи, що теж маєш на мене плани!

Із цим світом коїлося щось недобре. Хто з нас божеволів? Впевнена, не я, бо одна справа – розмовляти з ящіркою чи уявним другом, і зовсім інша – сприймати всерйоз Ньельма.

– Та ти ж…

– Ховрашок!

Взагалі-то я збиралася висловитись більш грубо, але і його самокритичність припала мені до душі.

– Швидше! Лови його, Тає! Нехай сьогодні буде м'ясо, а не риба!

«А, в цьому сенсі», – розчаровано подумала я, не поспішаючи приєднуватися до гонитви за маленьким кумедним звірятком.

– От же ж, струмок! І куди ж він подівся? – Чаклун упустив здобич швидше, ніж мені вдалося її роздивитись. – О, Медоре! Що ви тут робите?

Струмок? Чудово, у нас буде вода!

Й прикро, що знайшла її не я.

– Е-е-е! А це що таке? – Голос Ньельма зірвався. – Демон?!

Схоже, з висновком щодо «чудово» я поспішила.