Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

«Не може такого бути, що немає виходу! Рішення є завжди. Може воно з'явитися в потрібний час». — ці думки не давали Андрію спокійно заснути.

Вийшовши зі спальні хлопчиків, він подався до дверей навпроти. Андрій хотів ще раз подивитись Лерину книгу. Тихо прикривши за собою двері, він попрямував до кінця невеликого коридору.

Біля потрібних йому дверей сидів рудий пухнастий кіт і вилизувався. Побачивши хлопчика, що наближався, він здивовано скосив очі на двері. Кіт був проти нічного візиту до своєї хазяйки. Хлопчик сів навпочіпки та прошепотів.

— Твоя хазяйка не буде проти, якщо я на якийсь час візьму її книгу!

Мотя заперечливо похитав головою.

— Я її одразу поверну! Домовились?

Кіт, було, відкрив рота, щоб позіхнути, але натомість у нього вийшло щось інше:

— Не домовились!

Хлопчик, злякано відсахнувшись, сівши на підлогу. Якщо йому зараз не здалося, то кіт заговорив. Тим часом Мотя знову відкрив рота, але цього разу для того, щоб замявкати.

— Іду, іду. — підвівся на ноги Андрій і, сумно глянувши на двері, пішов назад до себе в спальню.

Однак там він також надовго не затримався. Взявши списані листи, хлопчик попрямував до вітальні. Різні схеми та плани йому вже порядком набридли. Але він намагався змусити себе вивчати їх далі. У тій схемі, що намалювала їм Уляна, каміння було трохи іншої форми, а сам амулет – круглий, так що каміння було викладено на кшталт пелюсток квітки; у центрі знаходилася ще якась напівкуля.

Кілька разів рипнула половиця. Андрій обернувся на сходи. Нею спускалася Соня. Повернувши голову, вона помітила Андрія.

— О! Златарев, а ти чого тут робиш?

— Не твоя справа! — огризнувся хлопчик і знову уткнувся в схему.

Театрально скривившись, Соня продовжила рух запланованим маршрутом. Вилаявшись, Андрій кинув папери на стіл. Нічого не сходилося.

* * *

Білий пухнастий сніг красиво блищав у світлі ліхтарів. Ні зірок, ні місяця не видно було з-за хмар. До ночі обіцяв розпочатися сильний снігопад.

Майже у всіх будинках гуртожитку горіло світло. Невеличка башта, в якій розташовувався кабінет декана Вольфрама, не була винятком. Зазвичай Корнелія Фуолк ночувала у своєму міському будинку разом із сім'єю, але сьогодні вона мала чергування, і тому залишалася в гуртожитку.

Від натопленого каміна в кімнаті було трохи спекотно. Жінка, що сиділа у м'якому кріслі, позіхнула, прикривши рота долонею. На столику стояв недопитий чай. Подивившись на чоловіка навпроти, вона вказала поглядом на повну чашку.

— Пийте.

Мерлін взяв чашку в руки, зробив два ковтки, а потім знову повернув її на стіл. Подивившись на годинник, чарівник потер утомлені очі.

— Мені здається, що я таки зробив велику помилку…

— Не картай себе, Мерліне! Так було найкраще. Ну, подумаєш, трохи змінено пам'ять. Натомість у її сина було нормальне дитинство. Їм не доводилося ховатись від пошукових заклинань Морла.

— Досі дзвенить у вухах її голос. — Мерлін мотнув головою, згадавши розмову місяць тому. — Не оцінила… Кричала, що забере сина додому!

— Чисто по-людськи вона мала на це право! Це жорстоко. Адже це були її найкращі спогади, пов'язані з чоловіком! Та й зі світом магії загалом. — сказала Корнелія, перекинувши волосся на груди. — Думаєш, вона розповіла йому про батька?

— Я в цьому впевнений. Вона не могла не сказати синові, від кого йому дісталися здібності.

Відкинувшись на спинку крісла, жінка поринула у спогади. По її щоці раптом покотилася сльоза. Швидко змахнувши її, Корнелія зробила кілька ковтків чаю. Їй раптом здалося, що битва була не дванадцять років тому, а лише вчора. Вона сама втратила в ній друзів і, уявивши, що їй стерли пам'ять про них, розлютилася.

Корнелія не часто згадувала своє перше завдання в ордені Мідної Сови. Перше та останнє… Після тієї битви вона покинула університет при ордені та перевелася в інший. Краще бути простим викладачем у школі, ніж бачити, як на черговому завданні гинуть твої товариші.

Більше до цієї розмови ні Корнелія, ні Мерлін не хотіли повертатись. Вони просиділи ще приблизно годину, складаючи план уроків на наступний тиждень. За вікном стемніло.