Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Містере Моппет, гадаю, що спочатку нам треба познайомитися.
Еммет хотів був спочатку подати своє справжнє ім’я, але вона докинула:
— Напевно, вам варто знати, що я дуже незграбна. Розумієте, що я маю на увазі?
У багатьох подорожах до Еммета звертались із запитаннями тою чи іншою незрозумілою мовою, на які часто вдавалося відповісти на миґах, а ось цього разу трапилася безвихідь. «Мені шкода» звучало фальшиво, як і «на жаль». Він уже мало не бовкнув мучене «чи не можна було б чимось зарадити цьому?», аж тут медсестра сама собі відповіла на запитання тим, що відпустила зап’ясток, рвучко встала і в тому пориві перекинула покритий латунню стіл разом із чайним срібним сервізом із дванадцяти предметів — річ, яка, на Емметову думку, стояла доволі-таки віддалік.
А тоді дзенькіт сервізу — багатьох гонгів — дав сигнал новій кіносцені: на порозі стали юний Карлос Дейвіс і поряд нього міс Трейнор. Уродженець маленького містечка у штаті Дакота, Карлос Дейвіс не мав у собі ані крихти манірності та штучності, які йому приписували. Не його провина, що народився рідкісним красенем із невеликим даром мімікрії.
Еммет звівся, остерігаючись, аби не роздушити ногою маленького горщичка на сметану.
— Привіт, містере Дейвіс.
— Моє шанування! — відповів Дейвіс і запевнив: — Не подумайте, що я з отих домовласників, які мають звичку наглядати за мешканцями. Я випадково натрапив на лікаря й захотів спитати, чи не міг би я чимось зарадити.
— Що ж… Це дуже люб’язно з вашого боку.
Домовласник кинув оком трохи вбік, де в міс Гапґуд тривав непевний рух срібних посудин, який навряд чи можна було описати словом «збирання», бо гонг час від часу озивався упродовж усієї розмови.
— Хочу, щоб ви знали: я до ваших послуг. Я залишив свій особистий номер вашій… вашій… — його очі з видимим схваленням зупинилися на міс Трейнор, — секретарці. У телефонній книзі його немає, а у неї тепер є. — Він помовчав. — Тобто тепер вона має мій номер. То я піду — на одну з тих радіопередач! Хай йому біс!
Дейвіс меланхолійно хитнув головою, на прощання махнув рукою, нагадавши цим жестом приїзд королеви Єлизавети до Канади[223], і вийшов. Уже в передпокої хода переродилася в розмашистий біг легкоатлета.
Сівши, Еммет звернувся до міс Трейнор.
— Ви навіть устами не поворухнули, а це ж був кумир, на якого моляться дівчата.
— Я старалася не підпускати його до себе, — холодно відповіла вона. — Здійснити це фізично неможливо. Чи є щось конкретне, чого б ви зараз від мене хотіли?
— Так. Сядьте, і я в кількох словах поясню, в чому полягає ваша робота.
Вона нагадувала Емметові дівчинку, через яку він глибоко страждав семирічним хлопчиком, ось тільки замість тонких косичок у міс Трейнор спадало до плечей рудувате волосся з жовтими пасмами[224], та ще була в неї така усмішка, по-особливому запитлива й багатообіцяльна, якої досі ніколи не траплялося бачити.
— Я написав щось на зразок наукової праці. Вона лежить на кухні — посильний приніс пакунок від видавництва. Завтра книжку опублікують, але ніхто її не читатиме. — Монсен раптом глянув їй у вічі. — Чи хвилює вас те, як змінюються океани і як зароджуються припливні хвилі?
Дівчина дивилася на нього, ніби розмірковуючи.
— Чом би й ні?
— Я мав на увазі те, чи купили б ви таку книжку.
— Ну… — затнулася міс Трейнор, — за певних обставин купила б.
— Еге, то ви дипломатка[225]?
— Правду сказати, не купила б, якби сподівалася, що дістану її з підписом автора.
— Дипломатка, — буркнув Монсен. — Так би мовити, пані посол. Хай там як, а ця книжка потрапить у географічні відділи бібліотек і приваблюватиме термітів, аж поки комусь не стукне в голову такий самий бзік, як ото мені. Тим часом я ношуся із задумом написати пригодницький роман, який міг би зацікавити хлопців. Приємно, коли хтось читає те, що ти понаписував. У мене вже є тисячі нотаток. Подивіться, будь ласка, чи немає там у передпокої портфеля.
— Містере Моп… — осудливо обізвалася медсестра, але Еммет її перебив:
— Хвилинку, міс Гапґуд! — І коли міс Трейнор повернулася з портфелем, він повів далі: — Те, що позначено червоним олівцем, треба надрукувати на машинці, щоб я міг глянути на цілість. Вона стане досить виразною. Тепер щодо робочого часу. Навряд чи дозволить мені лікар напружено працювати — скажімо, п’ять-шість годин на день.
Машиністка кивнула.
— Тож матимете змогу зустрічатися зі своїми залицяльниками, коли час вечеряти, — вів своє він.
Дівчина не усміхнулася, й Еммет відчув, що повівся надто розв’язно. Цікаво, чи заміжня вона.
— Ви, мабуть, родом десь із Бостона? — швидко запитав він.
— Так. У мене, либонь, і досі ця говірка.
— Я народився в Нью-Гемпширі.
Вони дивилися одне на одного вже невимушено, подумки опинившись на іншому кінці країни.
Напевно, міс Гапґуд хибно витлумачила вирази в цій розмові або ж пригадала, що йдеться про критичний випадок, бо дала про себе знати тим, що мало не перекинула торшера.
— Містере Моппет… Маю інструкції, і перш за все нам треба почати лікування.
Медсестра кинула оком на двері, й міс Трейнор, здогадавшись, на кого вказує слово «все», взяла портфель і вийшла.
— Передусім ми ляжемо в постіль, — сказала міс Гапґуд.
Попри таке слизьке формулювання, помисли Еммета, який ішов слідом за медсестрою сходами нагору, цілком годилися для публікації в «Супутнику юнацтва».
— Не допомагатиму вам іти, містере Мом… містере… бо я незграба, але… Лікар хотів би, щоб ви ходили повільно, міцно хапаючись за поручні. Ось так.
На сходах Еммет не оглядався. Враз він почув рипіння дерева, а тоді короткий вибачливий смішок.
— Тут, у Каліфорнії, будують абияк, правда? — хихикнула вона. — Не те що на Сході.
— Невже ви зі Сходу?[226] — спитав він зі сходового майданчика.
— Еге ж. Я народилася й виросла в Айдахо.
Сівши на край ліжка, Еммет розв’язував шнурок на черевику, сердитий від того, що зовсім не почувається хворим, хоча й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я віддав би життя за тебе (збірка)», після закриття браузера.