Читати книгу - "Марсіянин"

дозволити собі нікуди не їхати один день. І я не знаю, чи допомогли б ті кілька днів. Хтозна, наскільки буря тягнеться на південь?

Ну, NASA має знати. Певно, на Землі її показують у випусках новин. Може хтось навіть створив сайт на кшталт www.dyvitsia-iak-mark-wotni-pomyraie.com. Тож зараз близько ста мільйонів людей знають, наскільки далеко на південь простяглася ця буря.

Але я не один з них.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 484

Нарешті!

Нарешті я видерся з тієї клятущої бурі. Сьогоднішній вихід енергії склав 100 відсотків. Повітря вільне від пилу. Оскільки буря суне перпендикулярно напрямку мого руху, то це значить, що я виїхав з найпівденнішої частини хмари пилу (це якщо буря кругова. Бо коли ні, то капець).

Від завтра я можу їхати прямо до Скіапареллі. Це добре, бо я втратив немало часу, проїхавши 540 кілометрів на південь. Обминаючи бурю, я катастрофічно відхилився від курсу.

Втім, знайте, що усе не так погано. Я заїхав добряче вглиб плато Меридіана, і дороги тут набагато рівніші за побиту й передовбану поверхню Аравійської землі. Скіапареллі звідси майже точно на схід, і, коли мій секстант і Фобос не брешуть, до нього мені лишилося подолати 1030 кілометрів.

Враховуючи «провітрювання» і виходячи з плану долати 90 кілометрів за сол, я дістануся туди на сол 498. Насправді, це не так погано. Замалим не марковбивча буря спромоглася затримати мене лиш на чотири соли.

Я все одно матиму ще сорок чотири соли на ті модифікації АПМ, які задумали в NASA.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 487

Мені спало на думку, що я маю цікаву можливість. Кажучи «можливість», я маю на увазі «Опортьюніті».

Я так сильно збився з дороги, що тепер марсохід «Опортьюніті» геть недалечко, десь за 300 кілометрів від мене. Я можу дістатися туди десь за чотири соли.

Ото вже спокуса. Якби я зміг використати його радіо, то знову мав би зв’язок з людством. Хлопці з NASA постійно підказували б моє точне положення і найвигідніший курс, попередили б мене, якби на мене сунула інша пилова буря, та й просто наглядали б за мною.

Але чесно кажучи, мене приваблює зовсім не це. Мені остогидло бути самому, дідько його загреби! Відремонтувавши «Пасфайндер», я звик розмовляти з Землею. Ця можливість щезла, коли я притулив дриль не до того верстака, і тепер я знову сам. Тепер я можу покласти цьому край за якихось чотири соли.

Але це ірраціональна, дурна думка. Від АПМ мене відділяють лиш одинадцять солів. Навіщо звертати з дороги, щоб видобути з піску ще один задрипаний марсохід, який можна перетворити на сяку-таку рацію, коли за кілька тижнів я матиму новеньку, цілком робочу систему зв’язку?

Тож хоч мене і спокушає те, що я на відстані кинутого камінця від іншого марсохода (ох і засмітили ми цю планету, га?), їхати по нього нерозумно.

Крім того, я і так вже спаплюжив чимало майбутніх історичних місць.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 492

Треба ще подумати про спальню.

Зараз я можу її розкласти лише тоді, коли я всередині марсохода. Вона приєднується до шлюзу, тож я не можу вийти назовні, поки вона розгорнута. В дорозі це не важливо, бо я все одно мушу складати її. Але коли я дістанусь АПМ, то їхати вже не буде куди. Кожен цикл надимання й спускання спальні випробовує її шви на міцність (це я дізнався на власній шкурі, коли репнув Дім), тож буде краще, якщо я знайду спосіб тримати її розгорнутою.

Дідькова бабця. Я щойно зрозумів, що справді вірю в те, що зможу дістатися АПМ. Втямили? Я отак просто теревенив про те, що робитиму після того, як доїду туди. Наче це раз плюнути. Я просто заскочу до Скіапареллі і потусуюся там коло АПМ.

Непогано.

Хай там як, більше шлюзів я не маю. Один у марсоході, один у причепі – і це все. Вони намертво встановлені на своїх місцях, тож я не можу просто зняти один з них, і приліпити його до спальні.

Але я можу зашити спальню повністю. Навіть не треба буде нічого мудрувати. У шлюзі є пола, яку можна розгорнути і затулити нею вхід. Пам’ятаєте, частина спальні, що з’єднується зі шлюзом, раніше була частиною надувного намету, який служив засобом порятунку на випадок порушення герметичності в марсоході. Небагато з нього було б користі, якби він герметично не затулявся.

На жаль, як і більшість аварійних засобів, та пола не призначена для повторного використання. Суть полягала в тому, що люди мусили закритися в наметі, а тоді решта екіпажу прибула б на місце пригоди на іншому марсоході й урятувала б їх. Екіпаж робочого марсохода від’єднав би намет від пробитого і прикріпив би його до свого. Тоді вони розрізали б шов зі свого боку і врятували б товаришів.

Щоб команда завжди мала таку можливість, правила місії забороняли перебувати в марсоході більш, як трьом людям одночасно і використовувати будь-який марсохід, якщо хоч один з них не повністю справний.

Тож мій геніальний план такий: коли я дістануся АПМ, то спальня перестане бути спальнею. Я триматиму в ній генератор кисню і регулятор атмосфери. А спатиму в причепі. Хитро, га?

В причепі повно місця. Я ледь навпіл не перервався, щоб воно там з’явилося. Надувний дах дає стояти прямо. Площа підлоги невелика, але стеля доволі висока.

Крім того, матеріал спальні має отвори з хлипаками, за що спасибі конструкції Дому, бо ці хлипаки раніше були в його покритті, поки я його не вирізав і не вшив у намет (а хлипаки там, до речі, з потрійним резервуванням). У NASA хотіли, щоб Дім можна було надимати ззовні, якби з’явилась потреба.

Врешті-решт, я зашию всередину спальні генератор кисню і регулятор атмосфери і з’єднаю їх з причепом трубками, щоб вони мали спільну атмосферу, а дріт живлення проведу всередині однієї з трубок. Марсохід стане складом (бо слідкувати за параметрами руху вже не треба буде), а причеп геть спорожніє. Так я і отримаю постійну спальню. Також я зможу перетворити її на майстерню, де робитиму що там придумають у NASA з тими шматками АПМ, які я зможу пропхати крізь шлюз.

Звісно, якщо виникнуть якісь проблеми з регулятором атмосфери чи генератором кисню, я муситиму розрізати спальню, щоб їх дістатися. Але я пробув тут вже 492 соли і вони чудово працювали увесь цей час, тож я прийму ризик.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ