Читати книгу - "Нічний черговий"

у «Св. Августіні», потім — Слоун. Невже буде ще й третя? Чи, може, на грошах, які я вкрав, лежить прокляття? Може, не треба було відпускати Фабіана? Як я житиму без нього далі? Якби я міг якимсь чудом повернути літак, я б зараз помчав по квіти для мого приятеля.

У цю вогку погоду Європа здавалась мені повного пасток. Можливо, подумав я, йдучи до «ягуара», Італія виправить мій настрій. Але не дуже вірив у це.

21

По дорозі з Женеви у Рим я з почуття обов'язку відвідав усі церкви і ресторанчики, які рекомендував мені Фабіан. Ніяких звісток про катастрофу літака над Атлантичним океаном не надходило. Погода була чудова, «ягуар» ішов упевнено і швидко, країна, якою я подорожував, була прекрасна. Про таку мандрівку я мріяв змалку і тепер мав би відчути повну насолоду від неї. Та, в'їхавши в Рим і опинившись на просторій Пьяцца дель Пополо, я вперше в житті по-справжньому відчув, що то значить бути самотнім. Слоун таки взяв наді мною реванш.

Зазираючи у план міста, я дістався до «Гранд-Отелю», також рекомендованого Фабіаном. Машини в місті гасали, мов навісні, здавалося, всі водії з глузду зсунулися. Мене не покидало відчуття, ніби ось-ось я не туди заверну й загублюся в цьому місті, повному ворогів.

Кімната, яку мені дали в готелі, була завелика для мене і, незважаючи на сонячну погоду, надто темна. Я розвісив у шафі свій одяг. Фабіан сказав мені, що Квадрочеллі кудись поїхав і повернеться додому тільки в кінці тижня. А сьогодні був понеділок. Отже, попереду чотири дні: я міг розважатись або впасти у відчай.

На дні валізи я побачив конверт, який дала мені Евелін Коутс. Десь у мене були записані ім'я, адреса і телефон її приятеля з посольства. Я знайшов їх у нотатнику. Лорімер, Девід Лорімер. Евелін просила не дзвонити йому на роботу. Була перша година дня, час, коли він міг приїхати додому обідати. Я вже тиждень ні з ким не спілкувався, відгороджений від усіх бар'єром мови, тому був би радий, якби містер Лорімер запросив мене пообідати разом з ним. Минули ті часи, коли я міг сам один висиджувати довгі ночі у «Св. Августіні». Я сумував за Фабіаном і Лілі, мені бракувало рідного звучання англійської мови і багато чого іншого.

Я назвав телефоністці номер. І за хвилину почув, як чоловічий голос сказав:

— Pronto[17].

— Говорить Дуглас Граймс, — повідомив я. — Евелін...

— Знаю, — не дав мені доказати голос. — Звідки ви телефонуєте?

— Я спинився у «Гранд-Отелі».

— Буду у вас через п'ятнадцять хвилин. Ви граєте в теніс?

— Я...— Що це, може, пароль? — Трохи.

— Я саме збирався їхати в клуб. Нам потрібен четвертий гравець.

— Але я нічого не маю з собою...

— Усе необхідне візьмемо в клубі. А в мене є зайва ракетка. Зустрінемось у барі. У мене руда чуприна. Спробуйте не впізнати мене.— І він одразу ж поклав трубку.

У бар зайшов довготелесий рудий чоловік, хода його була енергійна і пружна. Він мав доволі довгу зачіску, принаймні для дипломата, різко виліплене обличчя, густі руді брови і трохи кирпатий ніс. Він сказав правду: не впізнати його було важко. Ми потисли один одному руки. Чоловік був приблизно мого віку.

— Я знайшов у себе старі тенісні черевики. Який у вас розмір?

— Десятий.

— Чудово. Вони вам прийдуться якраз.

Його блакитний двомісний «альфа-ромео» з відкритим верхом стояв біля готелю, заважаючи вуличному руху. Біля машини на нас чекав поліцейський з лицем мученика. Він стиха щось проспівав Лорімеру своїм музичним голосом, той умить з ним домовився, і ми поїхали. Лорімер їздив одчайдушно, як і його колеги італійці, і я не знаю, як нам пощастило дістатися живими до місця. За весь цей час він заговорив тільки один раз.

— Перед вами вілла Боргезе,— сказав він, коли ми в'їхали у парк.— Вам треба відвідати цей музей.

— Дякую за пораду,— сказав я. У мене почав з'являтися інтерес до музеїв. Та й Фабіану буде приємно почути, що я там побував. Бо він теж радив відвідати цей музей. «Особливо зверніть увагу на Тіціана»,— рекомендував він.

Коли ми в'їхали у ворота клубу, Лорімер зупинив машину в затінку тополь. Там уже стояло кілька авто, але їхніх власників не було видно. Я хотів відчинити дверцята, проте Лорімер простягнув руку і торкнув мене за плече.

— Воно з вами? — спитав він.

— Так.— Я дістав з внутрішньої кишені піджака конверт і віддав його Лорімеру. Той, навіть не глянувши, запхнув його собі в кишеню.

— Евелін написала мені, що ви маєте бути в Римі. Дякую, що не подзвонили у посольство.

Ми вийшли з машини. Лорімер узяв з собою стару тенісну сумку. Поки ми йшли до приміщення клубу, він сказав:

— Я радий вас бачити. У цей час важко з кимось домовитись пограти. Я люблю розім'ятись до обіду, а італійці — після. Фундаментальна різниця між двома цивілізаціями. Вона ніколи не зникне.— Він помахав двом присадкуватим чоловікам, що грали на одному з кортів.— За хвилину буду! — гукнув він.

Чоловіки ще тільки розминались, але рухалися дуже спритно.

— Боюся, що зіпсую вам гру,— сказав я, спостерігаючи за ними.— Я не грав багато років.

— Хай це вас не тривожить,— заспокоїв він.— Тільки намагайтесь триматися ближче до сітки. Вони не витримують енергійного натиску.— Лорімер усміхнувся. Це була добра дружня усмішка.

Черевики мені підійшли, шорти й теніска виявилися заширокі, але грати в них було можна.

— Якщо з вами є цінні речі, візьміть їх краще на корт,— порадив Лорімер.— Зрідка тут трапляються деякі непорозуміння. І ні в якому разі не залишайте свого паспорта, бо за якийсь місяць зможете прочитати в газеті, що сіцілієць на ім'я Дуглас Граймс заарештований за торгівлю наркотиками.— Я помітив, що разом з годинником і гаманцем він забрав також конверт Евелін.

Гра дала мені набагато більше задоволення, ніж я очікував. Завдяки лижам я зберіг пристойну спортивну форму. Доктор Райєн мав рацію, моя хвороба не заважала займатися спортом. Лорімер встигав бігати по всьому корту, відбиваючи удари. Як він і попереджав, італійці не витримали енергійного натиску, і перші два сети ми виграли. Але потім я намуляв собі водянку на великому пальці, і мені довелося припинити гру. А шкода.

Після душу