Читати книгу - "Пісня Соломона"

відволік його надвір. Сол кляв, матіркував, але його запал зник.

Дояр позадкував до прилавка, готовий дати відсіч, якщо ще хтось кинеться. Ніхто не кинувся. Люди посунули надвір дивитися, як тягнуть Сола чоловіки, а він виривається й лається. Дояр важко сів і витер лице. Коли в крамниці залишився тільки власник, Дояр жбурнув розбиту пляшку в куток. Ковзнула по холодильнику, відбилася від стіни, впала на підлогу й розлетілася на друзки. І досі відсапуючи, він вийшов надвір і глянув довкола. Чотири старигани сиділи на ґанку, ніби нічого й не сталося. На Дояревому обличчі текла кров, рана на руці присохла. Стусонувши білу курку, він сів на горішній сходинці й заходився витирати кров носовичком. Три молоді жінки з порожніми руками стояли на дорозі й дивилися на нього широко розплющеними байдужими очима. Жінок оточили діти, наче зграйка пташок. Усі мовчали. Старі чоловіки на ґанку теж. Ніхто не підійшов до Дояра, ніхто не запропонував йому сигарети чи склянки води. Рухалися тільки діти й кури. Під гарячим сонцем Дояр леденів зі злости. Якби мав зброю, повбивав би всіх, кого тільки бачив.

— Непогано володієте пляшкою-трояндочкою. А рушницею?

До Дояра бочком підійшов один зі старих чоловіків і злегка всміхнувся. Скидалося на те, що після того, як молодим не вдалося скористатися нагодою, до діла візьмуться старі. Поводитимуться, звичайно ж, по-іншому. Не говоритимуть усілякої гидоти. Не буде ножів, гарячого сопіння й напружених м’язів шиї. Випробують, позмагаються й переможуть, напевно, в чомусь іншому.

— Ще краще, — збрехав Дояр.

— Справді?

— Справді.

— Ми підемо на полювання. Не маєте охоти приєднатися до нас?

— А той беззубий засранець теж піде?

— Сол? Ні.

— Бо інакше я б повибивав йому решту пеньків.

— Оті передні вибив шериф кольбою рушниці, — засміявся старий.

— Так? Добре зробив.

— То як? Підете з нами?

— Аякже. Дайте тільки рушницю.

— Мене звати Омар, — знову засміявся старий.

— Я Мейкон Дед.

Почувши це ім’я, Омар закліпав, але нічого не сказав. Попросив Дояра прийти до Кінґа Вокера, на заправну станцію, що за три кілометри звідси, десь перед заходом сонця.

— Підете прямо. Не заблукаєте.

— Знайду це місце.

Дояр встав і підійшов до машини. Намацав ключі, відімкнув двері й усівся. Опустив шибки в усіх чотирьох вікнах і приліг, поклавши під голову піджак замість подушки й накривши обличчя рушником. Виставив ноги надвір. Трясця їм у печінку. Що це за люди на світі, що нічого іншого не хочуть, тільки вбити мене? Батько хотів убити мене, коли я ще був у материній утробі. Але я вижив. За цей останній рік жінка щомісяця приходила вбивати мене, а я лежав, як-от тепер, накривши рукою очі, безборонний перед усім, що вона тримала в руках. І все одно я вижив. Потім з моїх дитячих марень прийшла відьма, щоб ухопити мене, але я й це пережив. Кажани вигнали мене з печери — і це я пережив. І ні разу не було в мене зброї. Нині я зайшов до крамниці та спитав, чи не полагодив би хтось авто, а нігер підняв на мене ножа. Та я й досі живу. Що тепер замишляють оці чорні неандертальці? Трясця їм у печінку! Я Мейкон. Моє прізвище — Дед, мертвяк. Я вже мертвий. Гадав, що це містечко Шалімар стане моїм домом. Рідним домом. Звідси походять мої дідусь і бабуся. Всю дорогу сюди люди були добрі до мене, щедрі й готові допомогти. У Данвіллі зробили з мене кумира. У моєму рідному місті прізвище Дед вимовляють зі страхом і вимушеною пошаною. А тут ніхто мене не знає, ніхто не любить. Тут мене мало не вбили. Найпідліші, наймерзенніші на світі негриська.

Дояр заснув. Ніхто його не турбував. Снилося, що згори на нього дивиться Гітара. Прокинувшись, купив у містера Соломона дві банки з ананасовим соком і коробку сухариків. Підвечіркував на ґанку в компанії з курми. Сонце сідало, не було нікого з дорослих. Тільки діти дивилися, як він їсть і п’є. Коли Дояр вилив у рот останні краплі ананасового соку, з гурту дітей виступило одне та спитало: «Чи можна взяти вашу банку?» Дояр кивнув головою, діти забрали банку й побігли. Придумають собі якусь забаву з нею.

Дояр подався до Кінґа Вокера. Навіть якби мав можливість ухилитися від полювання, то все одно не скористався б нею, дарма що ніколи в житті не мав у руках вогнепальної зброї. Перестав огинатися, оминати труднощі й небезпеку. Раніше він ішов на ризик тільки з Гітарою. Тепер сам. Дозволив Агар, щоб вдарила його ножем, дозволив і примарній відьмі, щоб упіймала його й поцілувала. Коли переживеш таке, все інше буде завиграшки.

Зовні Кінґ Вокер аж ніяк не нагадував короля. Присадкуватий чоловічок, лисий, ліва щока віддималася від жувального тютюну. Колись він був зіркою в одній із негритянських бейсбольних ліг, й історію цієї спортивної кар’єри було пізнати з плакатів, світлин і вирізок, приклеєних і приколених по всій майстерні. Не збрехали люди, сказавши, що найближчий механік тут аж за вісім кілометрів. Було видно, що Вокерова бензозаправка й автомайстерня давно вже занепала. Порожні колонки, і каністри мастила не знайшлося б. Тепер тут, схоже, був своєрідний чоловічий клуб. Вокер мешкав у бічній кімнатці. Сюди прийшли Омар і ще один чоловік, що сидів тоді на ґанку. Представився Лютером Соломоном — не родичем Соломона — крамаря. Чекали ще двох мисливців. Невдовзі вони приїхали старим «Шевроле». Омар відрекомендував їх як Кальвіна Камінця і Малюка.

Найприязніший із них був Кальвін. Познайомившись із Доярем, він звелів Вокеру «дати цьому міському хлопцеві щось взути». Той покрутився по майстерні, спльовуючи тютюн, і приніс обліплені болотом черевичиська. Чоловіки спорядили Дояра з голови до ніг. Підкепковували з його спідньої білизни, мацали жилетку — Малюк спробував втиснути свої борцівські плечі в піджак — і дивувалися з Дояревих ніг. Із них і досі злазила клаптями шкіра, бо два дні поспіль довелося перебути в промоклих туфлях і шкарпетках. Кінґ Вокер змусив Дояра збризнути стопи содовим розчином, перш ніж надіти грубі вовняні шкарпетки. Коли гість одягнув однострій солдата часів Другої світової та нап’ялив на голову в’язану шапочку, чоловіки відкрили кілька пляшок пива й почали мову про зброю. На цьому жарти припинились, і Кінґ Вокер вручив Дояреві Манчестера двадцять другого калібру.

— Чи стріляв ти з двадцять двійки?

— Нечасто, — відповів Дояр.

П’ять чоловік увібгалися в «Шевроле»