Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Зростання справжніх марксистських кадрів українських істориків, що завдали серйозного удару яворщині в травневій дискусії 1929 р., вочевидь, є запорукою успіхів у викорчовуванні з арсеналу марксистської історичної науки багатьох положень, які захищає Яворський і його учні (Сухино-Хоменко, Свідзинський та ін.), і які не мають нічого спільного з марксизмом[890].

Лише після того, як завершилася кампанія проти Яворського, увагу звернули й на найбільш відомих «буржуазних» українських істориків. 1931-го ГПУ «виявило» міфічну підпільну організацію «Український національний центр», членами якої виявилися практично всі колишні політичні прибічники Грушевського. Самого Грушевського доставили до Москви, де він мав регулярно звітуватися перед ГПУ, проте все ж таки міг продовжувати свої історичні дослідження. Водночас у радянській Україні почали з’являтися злісні нападки на його «буржуазно-куркульську націоналістичну ідеологію». Українських «буржуазних» істориків, які змогли уникнути попередніх чисток, заарештували до кінця 1933 року, а самого Грушевського відправили до Кисловодська, де він і помер 1934-го. У березні 1933-го заарештували Яворського, звинувачуючи його в членстві в підпільній військовій організації. Востаннє його бачили в таборах на Соловках[891]. Інших українських істориків-марксистів оголосили контрреволюціонерами, і впродовж наступних кількох років практично всіх їх заарештували[892]. Водночас історія народів СРСР подавалася за схемою, яку практично неможливо було відрізнити від старої російської націоналістичної подачі, хоч її й було прикрашено поверховими запозиченнями з марксистського словника. Після чистки послідовників Михайла Покровського в Росії в середині 1930-х радянський патріотизм став вартовим історичної науки, а під його егідою було реабілітовано російську імперську історію, з царями та всім іншим[893]. Радянські українські історичні студії просто перестали існувати, за винятком окремих дивних книжок чи статей, спрямованих на те, щоб обґрунтувати якусь нову політику партії чи заявити про вічну відданість «старшому брату» України — російській нації. Лише після смерті Сталіна зможе з’явитися українська історична наука, та й то обмежена й суворо контрольована. Ім’я Матвія Яворського, справжнього батька української радянської історичної науки, залишатиметься в радянській Україні незгадуваним і забороненим до згадування.

* * *

Кампанія проти Яворського була не лише початком кінця української історичної науки. Заперечуючи окремішність української історії, вона усувала основну частину ідеологічного виправдання права України на свій окремий вид соціалізму. Ця кампанія була прелюдією до нападу на Скрипника, на його політику, на його націю.

Розділ VIII

Придушення українського національного комунізму

У січні 1932 року, коли Скрипнику виповнилося 60, святкування його ювілею в Харкові справді змагалося з урочистостями з нагоди 50-го дня народження Сталіна. Кілька днів портрет Скрипника можна було побачити скрізь. Офіційні видання практично не друкували нічого іншого, крім похвали та історій із життя неофіційного, проте визнаного всіма провідника радянської України. 18 місяців потому, цілковито зганьблений, він накладе на себе руки, а все, пов’язане з ним, будуть нищити — не лише його режим, а і його націю.

Якщо вдатися до аналогії, то Україна Скрипника посідала в Радянському Союзі місце на кшталт того, яке мала Польща Ґомулки в радянському блоці. Це була та частина загального цілого, яка найбільше усвідомлювала свою окремішність, наполегливо обстоювала власні інтереси й мала найменше з-поміж усіх бажання сліпо наслідувати Москву в питаннях організації своїх внутрішніх справ. Хоча Скрипник і утримувався від будь-яких виявів ворожості до російського, він завжди підтримував право України на окремішність і на самостійне управління внутрішніми питаннями. З плином часу ставало очевидно, що Україна завжди буде тим фактором, який перешкоджатиме гомогенізації та централізації, що є основою консолідації тоталітарних режимів на кшталт того, який і вибудовував Сталін.

Питання про те, чим закінчився пошук Україною власного національного шляху до соціалізму, невіддільне від глобального питання про природу перетворень, через які проходив Радянський Союз упродовж десятиліття — з «шахтинської справи» 1928 року до кульмінації Великого терору в 1938-му. Це були роки перших двох п’ятирічок, і головна відмінність полягає в тому, хто став головною ціллю цих двох «соціалістичних штурмів». У Першу п’ятирічку Сталін та його прибічники нищили те, що в широкому сенсі цього поняття можна назвати громадянським суспільством. Мойсей Левін добре підсумував ідею цієї п’ятирічки:

Це був справді унікальний процес соціальної трансформації, проведений державою, оскільки вона не просто «скеровувала», вона заміняла собою суспільство для того, щоб стати основним ініціатором дій та контролером усіх важливих царин життя. Таким чином, він перетворився на «державне будівництво», за якого вся соціальна структура була, так би мовити, всмоктана в державний механізм і майже повністю ним асимільована[894].

Цей процес міг би й відбутися на основі «коренізованих» національних республік 1920 років. Водночас якби було обрано такий варіант, то Сталін став би першим серед рівних, очільником зібрання національних тоталітарних держав, більшою чи меншою мірою підпорядкованих Росії, проте все ж таки відмінних від неї. Однак у середині 1930-х стало ясно, що він однозначно створює унітарну російськоцентричну тоталітарну державу, усе населення якої рівною мірою та безпосередньо підпорядковувалося б його особистій деспотії без проміжних ланок сильних і національно свідомих республіканських урядів. Для досягнення такої мети він мав зруйнувати республіки як відносно автономні утворення передусім через очищення їхніх еліт від «національних ухильників» і згортання програм коренізації. Зокрема у 1920-х роках проводилася кампанія проти «султангаліївщини» в ісламських республіках. У радянській Україні процес українізації зайшов глибше, ніж будь-яка інша політика коренізації в СРСР. Відповідно, щоб зруйнувати суспільство, викорінення міфічного «буржуазного націоналізму» мало теж піти набагато далі — аж до неоголошеної, проте цілком реальної війни проти української нації загалом. У результаті цих пертурбацій СРСР перетворився з гетерогенного зібрання радянських республік на адміністративно-централізовану одиницю, що набула виразного російського національного характеру, а неросійським національностям було присвоєно статус «молодших братів» «великоросійського старшого брата». Інакше кажучи, народилася радянська російська імперія[895].

За другої п’ятирічки зусилля спрямовувалися проти еліти, сформованої протягом попереднього періоду. Наприкінці першої Сталін усунув своїх опонентів із усіх посад, які навіть віддалено давали б їм можливість серйозно загрожувати його владі, їх заступили його прибічники й залежні від нього люди, проте навіть спільників треба остерігатися, бо вони можуть обмежувати дії тих, кого підтримують. Роберт Конквест переконливо доводить, що насправді саме прибічники Сталіна сприяли відтермінуванню впровадження смертної кари для більшовиків, і саме вони тимчасово стримували чистки[896]. Тож Великий терор був