Читати книгу - "Морфій"

вона дивиться на мене, геть не здивована.

— Ти вчора казав.

— Так.

— Я думала, то від алкоголю та опію.

— Ні.

І дивиться далі, геть не здивована, дивиться препильно, ніби хоче мене своїм поглядом притиснути до стіни, ніби хотіла мене тим поглядом розбити.

— Нащо ти це робиш, засранцю? — питає страшним голосом, а я розумію.

Отак просто зрозумів, Костоньку, зрозумів, що вона тебе кохає. Що завжди тебе кохала, але змогла визволитися з тих пут, але так, кохає.

Їмо в мовчанці. Їжі небагато.

— Мушу повертатися до Яцка, — каже Іґа.

Киваю, так, мусиш повертатись до Яцка, ти потрібна Яцкові, ти мусиш витягти його з тієї чорної ями, у якій він тоне, якщо не ти, то хто, Іґо, може, з моєю незграбною допомогою?

— То я вже піду, Константи. Вже мушу йти, — каже Іґа.

Я встаю провести її до дверей, і вже коли біля неї, близько, вона дивиться на мене, а я знаю, пам’ятаю той погляд.

Обіймаю її, обіймаю її за талію.

— Ні, — каже Іґа. — Прошу, ні.

— Ти сказала мені, що тобі ніколи ні з ким не було так добре, як зі мною, тоді, на курорті. Над озером.

— То було давно.

— Два місяці тому.

— Курорт був давно. А ті два місяці ще давніше.

— Ти тоді брехала?

Хвилину мовчить. Нарешті каже:

— Ні.

— Раніше, ще до Кобрина, були інші, крім мене і Яцка? — по-дурному випитую.

— Ні.

— Хочеш мене зараз? — далі випитую, ще дурніше.

— Не хочу, — шепоче.

Проте не відштовхує мене.

Цілую її. Не відповідає на поцілунок, але й не змикає вуст, дозволяє мені цілувати. Я відчуваю перегар, важкий дух перетравленого алкоголю, вона ним також смердить, але мені те байдуже.

— Не роби цього, Константи, прошу, — каже вона, коли моя долоня крізь матерію сукні торкається її сідниць і грудей.

Беру її на руки. Вона легша від Гелі, Геля має мармурове тіло.

— Ні, — каже Іґа. — Ні.

Вона шепоче оте своє «ні» як мантру, як закляття. Несу її до спальні, обережно кладу на ліжко і починаю розстібати сукню.

— Ні, — просить Іґа. — Прошу, ні…

Цілую її. Вона обіймає мене за шию, відповідає на поцілунок. Цілую далі, лице, вухо, шию, ключицю та груди, котрі саме оголюю.

— Ніколи тобі цього не пробачу, негіднику. Ти сам собі цього не пробачиш, — шепоче.

Цілую її груди, живіт, її долоні в моєму волоссі. Розстібаю спіднє.

— Ненавиджу тебе, Константи, — шепоче.

Повертаюсь до її вуст, але вона відвертає від мене голову. Заплющує очі.

— Ненавиджу тебе, — плаче. І зойкає, зойкає від насолоди. — Ненавиджу тебе, поганцю…

Хтось стукає у двері.

Щось у мене всередині лускає, ламається, ніби хтось стиснув мій шлунок, наче риб’ячий міхур, і ніби він розірвався з тихим тріском, тож я зриваюся з ліжка і, плутаючись у спідньому, яке підтягую і застібаю, біжу до дверей. Стукіт не припиняється, відчиняю на довжину ланцюжка.

Яцек, сірий, зламаний, злахманений Яцек, щоки поросли багатоденною щетиною, запали.

— Вона в тебе? — запитує.

— Ні, — брешу я.

Як же ти незграбно брешеш. Вона ж могла бути в тебе, якби ти відчинив йому повільно, Іґа встигла би привести себе до ладу. Але ти вирішив збрехати.

Чому ти вирішив збрехати? Щоб витримати цей маленький тріумф над Яцком, показати йому, що він лише підбирає по тобі вживаних жінок, Костоньку, але також і те, що вона належить йому лиш умовно, настільки, наскільки ти сам її не хотів, ти хочеш йому це довести, у цілому ланцюзі своїх брехонь здобути бодай одну невеличку перемогу, що ж із того, що перемагаєш безборонну, найближчу тобі людину?

Він ніколи тобі не пробачить, Костоньку. Не те що я: я одразу тобі вибачила, я все тобі вибачаю, бо моє кохання до тебе, любий мій, не знає меж.

— Іґо! — кричить Яцек. А потім одразу до мене: — Впусти мене!

Ніби щось знав, ніби й не домислював, що тут відбувається!

Бо він знає, Костоньку. Знає.

— Я знаю, що вона тут! — скімлить Яцек.

Відчиняю. З-поміж ґудзиків моєї недозастібнутої ширінки визирає кутик незастебнутої сорочки. Видно, що вдягався поквапом. Яцек не заходить усередину кроком розлюченого чоловіка, то не бугай, котрий хотів би покарати невірну жінку та її бахура. Яцек — то пом’яті рештки людини, він заходить до оселі, як привіяний вітром листок, м’яко, тихо, так що майже чутно його шелест.

Іде просто до спальні, я за ним. Іґа на ліжку, прикрилася коцом, навіть не намагалася вдягтися, прикрити це все.

— Чому ти його впустив?.. — запитує.

«Бо він мій друг», так і крутиться на кінчику язика, але я стримуюсь і мовчу.

— Іґусю, люба… — плаче Яцек, осувається на коліна в узголів’ї ліжка, в узголів’ї Іґи спирає на подушку свою важку, натомлену голову.

Іґа відвертається від нього, накривається коцом з головою.

— Дайте мені спокій… — муркає з-під коца.

Я забираю Яцка до кухні, він сідає при столі, безсилий.

— Ти з нею спав? — питає.

— Ні, — відповідаю я, бо то таки правда.

— Не вірю.

Знизую плечима. Яцек мовчить, долоні поклав на стільницю, спер чоло на складені долоні.

— Забери її додому, Яцку. І опануй себе.

— Я тобі так не сказав, коли ти прийшов до мене вижебрувати морфій.

— Не сказав, — згоджуюся.

— Ненавиджу тебе, Костю. Хотів би я вміти вбити тебе, — каже, не дивлячись на мене, не відриваючи лоба від сплетених долонь.

— Зроблю тобі чаю, — відповідаю я.

А десь глибоко в тобі, Костоньку, знову з’являється маленька краплина чорноти, малесенька цятка.

На креденсі в кухні стоїть коник Юрчика.

І зненацька той дерев’яний коник усе мені заступає. Дерев’яний коник, на котрому ще сидів дерев’яний джигіт із дерев’яним мечем, подарунок грузинського офіцера, приятеля моїх тестів. Чи то пак екс-тестів, принаймні на їхню думку.

Останнє надвечір’я Різдва Христового, у них удома, той офіцер, із прізвищем, що закінчується на -адзе, але не пригадую, як починається, чорновусий і назагал схожий на Ксика, якби тільки Ксик мав у собі бодай слід романтичного лету. І захват Юрчика від того коника, видобутого з-під кольорового паперу, і розповіді, спершу смішною, російською польською, розповіді того офіцера про Грузію та її воєнні традиції, тоді всі перейшли на німецьку, так легше, офіцер її вивчав іще до першої війни, у Ґеттінґені, тому німецькою оповіді про братство шаблі та коня і війни з Росією трохи неправдоподібні, але як же гарно неправдоподібні, хороший же чоловік, хай йому грець. Він заливав до Гелі, я на ті зальоти знизував плечима, тесть на мене значуще позирав, але до біса тестя, я навіть не пробував розшифрувати значення