Читати книгу - "Війни Міллігана"

— Двадцять чотири дрозди готували пиріг… Спекли пирога, розпочали спів…

томмі борсався, намагаючись звільнити руки від пут, але марно.

аллен штурхав ногами землю, намагаючись вивільнитися.

Знов вийшов денні і закашлявся.

Чалмер розв’язав йому руки і жбурнув мокрий рушник. денні витер бруд з обличчя, рук і ніг. Він намагався триматися подалі від Чалмера. Щоразу, як той відвертався, денні підскакував, готовий бігти геть. Він не вимовив ані слова — лише шморгав носом і намагався не потрапляти цьому божевільному під руку.

Дорогою назад Чалмер знов заїхав у «Оазис» і пробув там цілу годину.

Біллі розплющив очі. Чому у вухах і волоссі купа землі? Звісно, на фермі він часто бруднив одяг, але цього разу аж занадто. Тут з «Оазису» вийшов Чалмер з упаковкою пива «Блу Ріббон». Він сів у машину і кинув на нього налитий кров’ю погляд:

— Тільки спробуй сказати щось матері — і наступного разу я закопаю тебе в сараї, а цій курві скажу, що ти втік, бо не любиш її.

Біллі зібрався вже спитати, про що саме він не має казати, але вирішив, що краще промовчати.

Чалмер рушив назад по шосе 22. Він постійно клацав своїми вставними зубами й іноді виставляв їх назовні у жахливому вищирі.

— Якщо роззявиш свого рота і створиш мені проблеми — то дивитимешся, як я вибиваю всю ту маячню з твоєї матері, дійшло?

Біллі зрозумів, що не можна нічого нікому казати.

Вони повернулися додому. Біллі відразу пішов у ванну, а потім спустився у підвал, де в кутку тримав свої олівці і фарби. Тут він всівся просто на підлогу. Його всього трусило. Він був наляканий і розлючений. Зуби вгризались у губи й руки. Отак він більше години просидів, хитаючись і тихо ридаючи.

Не можна було, щоб мати про це дізналася, бо якщо вона хоч щось скаже Чалмеру — він знов її битиме, а може навіть уб’є. Біллі не хотів цього.

Аби тільки час міг просто взяти і зникнути…

Того дня Біллі зрозумів, що треба навчитися захищати себе. Він перестав бути частиною родини. Може, він ще і замалий, щоб битися з Чалмером — але принаймні треба знайти спосіб йому протистояти і якось виживати.

Тоді він почав «іти геть» у своїй свідомості. І його «подорожі» ставали дедалі тривалішими. Він почав прокидатися спантеличений у різних місцях. Скоро треба було знов іти в школу, і його це непокоїло: якщо він і надалі прокидатиметься хтозна-де, у нього можуть виникнути проблеми. Біллі поважав учителів і директора, але їхні слова тепер нічого для нього не означали. Якщо він хотів вийти з класу — то просто вставав і виходив. А якщо хтось намагався його спинити — він обходив його та й усе. Після всього того, що зробив з ним Чалмер, нічого не мало значення. Ніхто не міг йому зашкодити. Ніхто не міг заподіяти йому гіршого за те, що він уже пережив.

Протягом наступних п’яти років — поки йому не виповнилося чотирнадцять, — Чалмер знущався над хлопцем і ґвалтував його. І він це пережив. А якщо він уже це пережив, то зможе пережити що завгодно. Що завгодно, окрім власного бажання померти і поховати самого себе.

(4)

17 лютого 1987 року на першій шпальті місцевої газети «Етенз Мессенджер» вийшла стаття міжнародної агенції новин під заголовком: «БІЛЛІ МІЛЛІГАН ГОЛОДУЄ ВЖЕ 34 ДНІ: ВІН ВИМАГАЄ ПРАВА НА СМЕРТЬ».

Журналістам з агенції «Ассошіейтед прес» вдалося поговорити з Ґері Швейкартом, який повідомив, що Біллі звернувся до нього з проханням представляти його інтереси у справі про право на смерть — або ж знайти для нього іншого адвоката. Він і Джеймс Кура поки що не узгодили подальший план дій.

Міллігана перевели у відділ інтенсивної терапії в клініці Маунт Кермел, де якийсь час лікували від наслідків голодування, а потім знов повернули у Центр Моріца.

— Департамент уже звернувся до суду по дозвіл годувати тебе проти волі, — повідомив Кура Біллі. — Що я можу для тебе зробити?

— Я хочу, щоб мене залишили у спокої і дали померти.

— Ти впевнений у цьому? — перепитав Кура.

— Якщо ти не хочеш боротися за моє право на смерть — я робитиму це сам.

— Добре. Якщо це твоє рішення — я боротимуся за нього. Я твій адвокат, а значить, я маю захищати інтереси свого клієнта. Якими б вони не були. Я не можу ухвалювати рішення за клієнта — я лише надаю йому всі факти і дозволяю вирішити самостійно. Я представляв інтереси людей, які сиділи голі і жбурляли екскременти в того, хто проходив повз їхню камеру. І навіть таким людям я дозволяв ухвалювати власні рішення. Така моя філософія. І саме так я ставитимусь і до тебе, Біллі.

— Саме цього мені й треба, — сказав той.

Кура почав вивчати прецеденти. Нещодавно одна жінка наполягала, що на основі її релігійних переконань вона має право відмовитися від лікування — і Верховний суд Огайо постановив, що людина має повну свободу в тому, що стосується відмови від насильницького лікування. Цю справу заслухали зовсім недавно — Джеймсу навіть не довелося звертатися в архіви, він працював з тимчасовими рукописними документами.

Слухання Біллі щодо права на смерть пройшло 19 лютого 1987 року. Кура знав: його аргументи мають підписати Біллі своєрідний вирок, але з усіх сил захищав бажання свого клієнта. Він не хотів бачити, як Біллі борсатиметься в путах, поки лікарі годуватимуть його через трубки.

20 лютого 1987 року суд виніс рішення. На першій шпальті «Колумбус Диспетч» того дня повідомлялось: «СУДДЯ ВВАЖАЄ, ЩО МІЛЛІГАН МАЄ ПРАВО ГОЛОДУВАТИ, ЯКЩО ЦЬОГО ХОЧЕ».

Оскільки після того Мілліган не виголосив жодних вимог, погроз, ультиматумів чи прохань, журналісти змінили формулювання: з «голодного страйку» на «голодування». Департамент психічного здоров’я та адміністрацію лікарні охопила паніка. Вони були впевнені у своїй перемозі в суді, але тепер зіткнулись із жорстокою перспективою: їхній відомий на всю країну пацієнт скоро помре просто в них у лікарні за власним бажанням.

Біллі було приємно знати, що він нарешті зможе повністю контролювати те, що з ним відбувається.

За скляними стінами товклися всі ці начальники: директор Зекмен і доктор Лінднер, а ще психолог, соціальний працівник, директор освітньої програми, головна медсестра і ще вісім незнайомців у сорочках і з краватками. Кілька разів вони намагалися домовитися з ним та нав’язати свої правила — але все марно. Потім спробували маніпулювати — казали, що це суперечить його