Читати книгу - "Матінка Макрина"

class="p1">Він підняв на мене свої заплакані очі. Так, спускався, — каже він, — спускався й неодноразово блукав. А тепер твоє зітхання, матінко, як ножем мені серце прошило, аж до найболючішого закамарка серця мого. І знову заплакав. А я, вже сівши на цього коника, продовжувала його об’їжджати: Я бачу, як тобі твій «маестро» катівський накапостив, якими щипцями тебе смикає, але не бійся. Я вийшла з московської неволі, з оточеної єгерями тюрми, то й тебе з неволі витягну, з-під ярма видеру.

Три години я виганяла Тов’янського з нього, як чорта, словами шмагаючи, три години сидів Міцкевич, три години я йому шию Євангелієм до підлоги пригинала. Я бачила, що коли він виходив, то був вельми змучений, немовби ми — сильна ігуменя й кудлатий литвин — провели довгий бій: він то червонів, то раптом блід, сльози йому по обличчю текли струмками. Але і я теж немовби на московській каторзі гарувала: ледве він двері за собою зачинив, я впала на сінник, немовби без життя — так я в цій війні за душу Міцкевича сили вичерпала. Уся сорочка в мене була мокрісінька, що можна було балію покласти на підлозі й витиснути, немовби її праля щойно з річки вийняла. Але я її не зняла, бо до моєї кімнатки одразу ж влетів здивований Красінський. Матінко, що ви йому казали? — запитав він. — Адам слів докупи зв’язати не годен, каже тільки собі під ніс упівголоса, напівзігнутий, згорбившись усім тілом: «Страх, страх, яка то черниця — навіть поглянути на неї страшно…» — і в груди лупить кулаком, і плаче, і додає, що всі завжди тільки на нього чигали й переслідували, і жодного доброго слова не замовили, і лише у вас, матінко, він любов знайшов. На ці слова я знизала плечима і промовила, що три години минули непомітно, а як — не пам’ятаю, бо я говорила, окрилена, з великим піднесенням і чужим, а не своїм голосом. Як там було, то було, врешті, він впав із табурета й почав мені плакати в рясу, що виконає все, що я наказую, аби я лиш його душу спасла, бо вона більш пригнічена, ніж це бурлацьке тіло. А коли вже він із табурета впав і мені до ніг стік, я вже не могла його від себе відштовхнути, а лише вклякла поруч, тяжко зітхнувши, бо знову в мене рани на ногах відкрилися, і почала спільно з ним читати молитви. А вже коли він їх прочитав, то я, врешті-решт, наказала зректися Тов’янського раз і назавжди.

Проте одного разу не вистачило, бо я не знала, зрікся він його в серці чи тільки на словах. Я наказала йому прийти знову, потім сам сходами спинався, засапаний, і біля моїх скромних воріт стояв — так я йому до серця припала.

Щоразу він мені спочатку прислужував або тільки богослужіння слухав увесь у сльозах, б’ючи себе кулаком у груди й нікого навколо не помічаючи, іноді в нервових посмикуваннях. Потім ми йшли до кімнатки, і там я йому завжди влаштовувала другу проповідь, точнісінько як з амвону, але про Тов’янського, почекаю, поки він виплачеться та заспокоїться, і знову: Ніякий ти не місіонер тов’янщини, а душа тов’янщиною закаляна, марш сповідатися до панотчика Єловицького! До Єловицького він не хотів, бо колись він був другом, а тепер найбільший ворог, велику він мав до нього відразу, називав його зверхником фарисеїв, який стояв на боці синагоги та мучителів Христа, а не на боці живої Церкви. Неможливо відкрити душу перед людиною, від якої вона закрита. Може, до когось іншого? Але я не поступалась: Якщо з відразою, то ще краща, більша в цьому буде заслуга й важчим духовний чин. Він звивався як в’юн — але в’юн худий і тонкий, а Міцкевич міцний, як дерево, тому було на що подивитись. Як посповідаєшся перед панотчиком, — кажу, — то він уже більше не зможе тебе в єресі звинувачувати, якщо сам відпустить тобі гріхи! Я бачила, що він міркує. Потім ішов на Скалясанте[107], там кілька годин плакав, мучився, молився, клячив і зітхав. У ньому росла чулість. Одного разу перед богослужінням подає він мені якийсь зшиток, мовляв, дарує як земляк землячці — дивлюся, маленька книжечка з колядками, що вміщується в руці, привезена з Ішкалдзі[108]. Ми одразу ж заспівали разом «Серце Ісуса і Серце Марії», це його дуже втішило, він потім падав мені в ноги, а я йому: Ти до кого в ноги падаєш, я — сирота і стара тюхтійка, яка сама собі не може зарадити й усіх лякається та боїться, я — повна нікчема.

Через кілька днів я зламала в ньому диявольську волю, він присягнувся в Єловицького висповідатись, а це тривало два дні. Ох ти ж Боженько! Спочатку дві з половиною години, наступного дня довше, бо в ньому Єловицький ще єресь не добив до кінця, не випалив ущент. А який рик стояв! Такий рик, немовби йому не тов’янщину вирізали, а печінку та легені! Я в сусідній залі з жінками сиділа, смиренно в молитві голову схиливши, — як я «Богородице Діво» закінчую, чую знову за дверима крик Міцкевича. Біля мене графиня Красінська[109], рідна сестра княгині Одескалькової, нашої великої доброчинниці, що не крик, то підстрибує, золотими браслетами побрязкує; зрештою, я знаю, що її якраз цього ранку спеціально прислали шпигувати, бо вона все потім чоловікові, поету розповість, бо тут від поетів не відіб’єшся. Я питаю, чи кудись не піти, може, у садок, а вона, мовляв, ні, тут їй добре, лютий і в Римі — не час для прогулянок. Ти страждаєш, жінко, бо співчуваєш. Видно, Господь Ісус Христос тебе полюбив і дає терпіння для слави твоєї. Однак бачу, що стріла не поцілила, ой, зовсім не поцілила. Я не можу витримати… — перебила вона, зім’яла в руці складку сукні, аж знак залишився, підвелась, підійшла до вікна, повернулась і знову почала: Я не можу витримати, що цей… що цей чинуша Господа Бога до гіганта причепився… Далі говорити вона не насмілилася, побачивши мій погляд. Я могла б її зацитькати, якби вона була першою-ліпшою графинею, а не сестрою нашої добродійки, тож я лиш молилася, рахуючи рики, що долинали з-за грубих дверей.

Урешті-решт, обидва — і сповідник, і покутник — вийшли заплакані, немовби ці дві биті години їм зливою по обличчях сікло. Наступного дня це ще довше тривало — від десятої до другої, але врешті, алілуя, пророк