Читати книгу - "Соловей"

Між деревами спалахувало світло, перетворюючи їх на чорні смужки на білому тлі.

Кордон.

— Стій, — мовив Ґаетан, натягнувши віжки.

В’янн не могла не згадати ніч, коли вона востаннє тут була.

— Як ви перетнете кордон? Уже комендантська година, — спитала вона, склавши руки, щоб ті не тремтіли.

— Я буду Лоуренсом Олів’є — убитим горем чоловіком, який везе додому свою покійну сестру, щоб поховати її.

— А що як вони перевірять, чи вона дихає?

— Тоді хтось таки помре, — відповів він тихо.

В’янн одразу вловила прихований сенс його слів: він сказав, що готовий загинути, щоб захистити Ізабель. Ґаетан повернувся і пильно подивився на неї. Вона знову побачила в його сірих очах дику енергію. І не лише її. Він терпляче чекав, поки вона відповість. Чомусь для нього думка В’янн мала значення.

— Мій батько повернувся з Великої війни іншою людиною, — сказала вона тихо. Її саму здивувала така відвертість. Вона ніколи про це не говорила. — Став злим. Жорстоким. Почав сильно пиячити. Поки мама була жива, він ще тримався… — вона тремтіла. — Але після її смерті здався. Він змусив мене й Ізабель жити з незнайомкою. А ми ж були просто дітьми з розбитим серцем. Різниця між нами в тому, що я це прийняла. Я викреслила його зі свого життя і знайшла іншу людину, яка любить мене. А Ізабель… вона не вміє визнавати поразку. Вона роками билася об холодну стіну батькової байдужості, відчайдушно намагаючись змусити його любити її.

— Чому ти мені це розповідаєш?

— Ізабель здається незламною. У неї сталева оболонка, але вона лише захищає крихке серце. Не кривдь її. Ось про що я прошу. Якщо ти не кохаєш її…

— Я кохаю.

В'янн уважно вивчала його.

— Вона про це знає?

— Сподіваюсь, що ні.

Ще рік тому В’янн не збагнула б такої відповіді. Вона не зрозуміла б, що в кохання є темний бік, що його приховування може бути найкращим варіантом.

— Я не знаю, чому так легко забуваю, як я люблю її. Ми починаємо сваритися і…

— Сестри.

В’янн зітхнула.

— Мабуть. Хоч я мало була їй сестрою.

— У тебе ще буде шанс.

— Ти в це віриш?

Його мовчання було красномовною відповіддю. Нарешті він сказав:

— Бережи себе, В’янн. Їй потрібен буде дім, коли все це скінчиться.

— Якщо скінчиться.

— Так.

В’янн злізла з воза. Її чоботи потонули в багнюці.

— Не певна, що вона вважає мій дім своїм, — мовила вона.

— Ти маєш бути сильною, — сказав Ґаетан. — Коли нацисти прийдуть по свого офіцера. Ти знаєш наші справжні імена. Це небезпечно для нас. І для тебе.

— Я буду мужньою, — відповіла вона. — А ти скажи моїй сестрі, що вона має навчитись боятися.

Ґаетан уперше всміхнувся, і В’янн нарешті зрозуміла, як цей худий чоловік у лахмітті зумів закохати в себе Ізабель. Його усмішка осявала все його обличчя. Вона була в його очах, на щоках. На підборідді навіть з’явилась ямочка. Ця усмішка промовляла: «Я не вмію приховувати почуттів». Будь-яку жінку вразила б така відкритість.

— Гаразд, — сказав він. — Твоїй сестрі я можу сказати що завгодно.

Вогонь.

Він оточує її, танцює навколо. Яскраво-червоні смуги з’являються та зникають. Полум’я обпалює її обличчя.

Воно скрізь, аж раптом… його більше немає.

Світ стає крижаним, білим і прозорим. Вона тремтить від холоду, дивиться, як пальці синіють, стають крихкими і ламаються, наче шматочки крейди. Вони падають вниз на її крижані ноги.

— Ізабель.

Співає пташка. Соловей. Він наспівує таку сумну мелодію. Солов’ї символізують утрату, хіба ні? Утрачене кохання, яке не тривало довго чи якого взагалі не існувало. Здається, є про це вірш. Ода.

Ні, це не пташка.

Чоловік. Мабуть, приборкувач полум’я. Принц, який ховається в крижаному лісі. Вовк.

Вона шукає сліди на снігу.

— Ізабель. Прокинься.

Вона чула його голос у своїй уяві. Ґаетан.

Насправді його тут не було. Вона була сама. Завжди сама. Було б дивно, якби це був не сон. Їй було спекотно, холодно і боляче водночас. Вона почувалася знесиленою.

Раптом вона щось згадала — гучний шум. Голос В’янн: «Не повертайся».

— Я тут.

Вона відчувала, що він сидить поруч. Матрац прогнувся під його уявною вагою.

Щось холодне й вогке торкнулося її лоба. Це було так приємно, що вона вмить забула про все. А тоді вона відчула, як його губи торкнулися її. Він щось сказав, але вона не зрозуміла. Вона напрочуд глибоко відчула кінець поцілунку, як і його початок.

Він був такий… справжній.

Вона хотіла сказати: «Не кидай мене», — але на могла зробити це знову.

Вона стомилася благати людей любити її.

До того ж насправді її тут не було, тож який у цьому сенс?

Вона заплющила очі й відвернулася від чоловіка, якого не було поруч.

В’янн сиділа на ліжку Бека.

Смішно, що вона так про нього думала, але так уже склалося. Вона сиділа в кімнаті, яка вже стала його, сподіваючись, що колись перестане так вважати. У руках вона тримала маленьке фото його родини.

«Вам би сподобалась Гільда. Ось, вона прислала вам штрудель, мадам. За те, що даєте раду такому бевзю, як я».

В’янн проковтнула клубок у горлі. Вона більше не плакала за ним. Але лише Господь знає, як їй хотілося поплакати через те, що сталося з нею. Через те, що вона накоїла і ким стала. Їй хотілося плакати за чоловіком, якого вона вбила, і за сестрою, яка теж уже могла бути мертвою. Це був