Читати книгу - "Астальдо"

татко вірив лжі Чорного Вали, але в ті ж тенета потрапило півТіріону. Але, коли Камені викрав Мелькор, то в лапах Князя Лжі опинилась частка батькової душі. Не її відблиск, який ми вкладаємо в наші творіння. Справжня частина fеа…

— Тому він так поспішав, — пробурмотів Фіндекано, — тому сам дав Обітницю, і змусив до того ж вас… Тому велів брати кораблі на меч, хоча можна було знайти інший шлях, врешті решт пройшли ж ми через Гелькараске, навіть не підготувавшись до такої дороги… Але Лосгар…

— Серед синів Феанаро я є найбільше схильним до холодного розрахунку, — мовив Руссандол, — і тому не вірю, щоб батько, йдучи рятувати Сильмарили, уклав план покинути в Арамані дві третини війська. Тоді, в Тіріоні, Обітницю давав батько, і в Альквалонде посилав нас штурмувати кораблі теж батько, але в Лосгарі — то був не він… Його вустами говорив Морінготто, і він домігся свого: Нолдор ненавидять одне одного. Щоправда, він бажав більшого: створити військо з Ельдар, з вождем Феанаро на чолі, і знищити Синдар Белеріанду нашими мечами.

Майтімо замовк, і знову облизнув сухі, запалені губи. Ант, котрий скромно притулився в куточку, одразу ж виник поруч з кухликом трав’яного напою.

— О, лише краплю на вуста, — прошепотів поранений, — я ж не можу пити, не можу ковтнути напою, хоча гину від спраги…

Ант обережно зволожив йому губи шматинкою полотна, і Руссандол подякував самим поглядом.

— Втішне дитя, — прошепотів через деякий час, — він зве мене Маедросом, уявляєш? Так, як ми колись складали собі синдарські наймення. Рудий, та ще й високий — це про мене.

— Відпочинь, — сказав Фіндекано, — і довірся Лаурендіе…

— Ні, о ні… Слухай… Якщо ти бачив Макалауре, то знаєш, як поліг батько, і про посланника знаєш… Я даремно взяв з собою воїнів — там теж були балроги. Всього двоє — але нам вистачило.

— Ти добре бився, я знаю, — мовив Нолофінвіон заспокійливо.

— Краще б я пішов туди сам… Але що ж тепер… Запізно… Той, другий Валарауко — це Мая, що прийняв образ балрога. Я не впорався… як і татко. Отямився вже в Ангбанді. Мене притягли просто до тронної зали, де сидів наш з тобою старий знайомий. На троні з чорного мармуру. Тільки, якщо у Валінорі він був вищим за нас десь на голову, то нині я б ледве дістав йому головою до поясу. Обличчя його ввесь час змінювалось, пульсувало, як незастигла сталь у ліжниці. Сильмарилів на ньому тоді ще не було — я б помітив, хоч яким не був зраненим і прибитим горем. Я шкодував своїх воїнів… Маранво…

— Я знаю… Макалауре говорив…

— При цій зустрічі я вперше і востаннє розтулив рота в Ангбанді… Спершу, звісно, говорив Морінготто. Він мовив, що смерть князя Фінве — то страшна випадковість, наш родич, мовляв, кинувся на нього зі смолоскипом, і щось там загорілось, що батькова смерть — це жахлива помилка, що він покарав за це Готмога, отого Валарауко, що вони мусили взяти Феанаро живим, я уже втямив для чого, але тримав свої здогади при собі. І нарешті, Морінготто запропонував мені… мені, сину Феанаро, замінити батька на місці, призначеному для нього.

— Вождь? — спитав Фіндекано, — вождь вірних Морінготто Ельдар?

— О, саме так… Він багато чого говорив… Все, чим він взяв батька — можливість вільно творити, рабство у Валар, золота клітка… Та тільки у мене інший характер, ніж у татка, я не кажу, що я є кращим, просто я…

— Ти є смолоскипом, а не лісовою пожежею — зітхнув Фіндекано, — А ще, ти нічого не сприймаєш серйозно…

— О, так, насмішник Рудий Майтімо… Я все те слухав, а Морінготто все плів і плів слова, мов павутиння, про якихось Квенді, що служили йому, про те, як їх, нібито, було винищено у Війні Стихій, винищено маярами Ороме і самим Тулкасом… Присягаю, він трохи не плакав, коли описував жахіття взяття Утумно…

— Князь Лжі, - мовив Фіндекано, — я тут познайомився ближче з urqui… Якщо вони є тим, що він створив вільно…

— Тварі, - прохрипів Майтімо, — уяви, я розплющую очі опісля того, як отримав від Валарауко булавою по шолому, ще не розуміючи, де я, і що зі мною, а наді мною схилилася мавпа в чоботях… І ця мавпа приміряє твій дар — оту пектораль з соколами. Присягаю, я подумав, що збожеволів, і це мені ввижається.

Фіндекано підкликав Анта, і той приніс з кутка покинуту там вчора дорожню сумку. Відкрив… І мовчки поклав біля лівиці Майтімо його прикрасу.

— О, — мовив Руссандол зі страшним усміхом, — гаразд… Як ти познайомився з цим вельмишановним представником urqui — стрілою, чи клинком?

- І тим і іншим…

— Він водив мені по горлу лезом ножа, і шкірився… Він…

— Майтімо, мовчи… Не говори…

— Ще трохи… Словом, я вислухав Морінготто, а тоді говорю — вибачте, вельмишановний Вала, я не укладаю угод з убивцею моїх рідних. Навіть, якщо ви й хотіли зберегти життя князю Феанаро, то не для того, щоб пити з ним quenilas при світлі зірок. А щодо князя Фінве, то ви ненавиділи його з того часу, коли він був свідком на суді над вами. Чи не там ви плазували перед Валар, благаючи помилування? А нині знову взялись за свої старі штуки — морочити голови розумним істотам і нацьковувати їх одне на одного…

— О, ні…, - тільки й вимовив Фіндекано, — Майтімо… А я і справді думав, що у тебе менше вогню в душі, ніж у Вогняного Духа…

— Ну, а далі… - Руссандол мимоволі затулив лице здоровою рукою, — Далі було зовсім зле… З тієї зали мене витягли urqui, обтяли ножем волосся, і знущалися доти, доки їх не розігнав один з Маяр, Саурон… Я, чесно кажучи, перелякався його куди більше, ніж urкo з ножем, бо той Саурон з вигляду був схожим на непохований труп. Лице аж зеленкувате, і очі… Очі вовкулаки… І усмішечка… Коли я ту усмішечку побачив, то зрозумів — Рудий Майтімо пошкодує, що взагалі народився на світ.

Як себе поводити, я зрозумів одразу. З Морінготто і його поплічниками не можна розмовляти… Вони всі такі ввічливі, такі в’їдливі, так мило усміхаються і одразу вираховують, що для тебе є найбільш дорогим, або болісним, а потім тиснуть на це слабке місце, аж доки не зламають… Мені там дуже часто нагадували про Альквалонде, про Лосгар, про братів… Про тебе… Вони знали все — певне, завдяки Сильмарилам… Але, коли мовчиш, і теж намагаєшся усміхатись у відповідь