Читати книгу - "Світло в серпні"

а то й дав до Себе доторкнутися. Мабуть, не дуже дослуховувалися до нього, бо небагато розуміли з того, що виголошує. Ймовірно, мали його за самого Бога, адже Бог теж білошкірий і Його вчинки теж не цілком зрозумілі.

Гайнз був у середмісті надвечір того дня, коли Крістмасове ім’я залунало на всій вулиці й хлопчиська та дорослі — крамарі, клерки та інші дозвільні ґаволови, переважно селяни в комбінезонах — кинулися бігти. Він теж поспішив за ними. Але не міг швидко рухатися й, добувшись на місце, він, невисокий, нічого не бачив за зімкнутими плечима. Одначе старався, такий самий грубий і напосідливий, як і всі тут, пропхатися до галасливого розбурханого натовпу й, немовби відродивши колишню буйність, тепер хіба що тільки позначену на обличчі, впавши в неї, впивався пальцями в спини, лупцював по них палицею, а коли люди обернулися, впізнали його й стримали, він виривався й норовив ударити ціпком.

— Крістмас?! — кричав він. — Крістмас, кажете?

— Крістмас! — крикнув у відповідь один із тих, що тримали Гайнза. Теж із спотвореним лицем. — Крістмас! Це той світлошкірий нігер, що минулого тижня в Джефферсоні скоїв убивство.

Гайнз люто глипнув на цього чоловіка. У беззубому роті злегка пінилася слина. Знову став завзято вириватися, лаючись. Хирлявий, дрібний дідок із легкими, по-дитячому тендітними кісточками намагався відбитися ціпком, розчистити собі дорогу до середини юрби, де стояв упійманий чоловік із закривавленим лицем. «Годі, дядечку Док! — примовляли люди, стримуючи його. — Годі. Його спіймали. Не втече. Ну ж бо».

Та Гайнз пручався й виривався, матюкаючись тонким, надтріснутим голосом, пускаючи слину, а ті, що держали його, теж докладали зусиль, немовби втримували маленький шланг, який метляється від надмірного напору. З усієї юрби тільки затриманий був спокійним. Дідка тримали, він матіркував. Його старі крихкі кості й шнурочки м’язів набралися гнучкого нестримного шаленства ласки. Випручавшись, він скочив уперед, продерся крізь стовклище й опинився віч-на-віч із затриманим. Застиг на мить, втупивши в нього злобний погляд. Не коротка була ця мить, та все ж поки старого схопили, він устиг замахнутися ціпком і вдарити затриманого. Хотів додати іще, але тут йому нарешті завадили. Тримали його, обезволеного, оскаженілого, з легкою пінкою на губах. Рота не затулили. «Убийте цього куревського байстрюка! — кричав. — Убийте! Убийте його!»

За півгодини двоє чоловіків привезли його в автомобілі додому. Один кермував, другий на задньому сидінні підтримував старого. Дідкове обличчя полотніло під заростом і брудом, очі були заплющені. Видобувши Гайнза з машини, понесли його на руках через хвіртку, доріжкою з порохнявої цегли та уламків цементу до сходів. Очі вже розплющилися — порожні, закочені під лоба, видно тільки каламутні блакитнуваті білки. Старий обм’як і був зовсім безпомічний. Коли чоловіки дійшли до ґанку, відчинилися вхідні двері, вийшла жінка, зачинила двері за собою, стала й задивилася на них. Здогадалися, що це Гайнзова дружина, бо ж вийшла з дому, де він жив. Один із цих двох, хоч і моттстаунець, ще ні разу її не бачив.

— Що сталося? — запитала вона.

— З ним усе гаразд, — відповів перший чоловік. — Недавно в місті була веремія, а тут іще ота спека на додаток. Трохи забагато, як на нього.

Вона стояла перед дверима, немовби не хотіла впустити прибульців у дім, — невисока, опецькувата жінка з округлим повновидим обличчям, неначе виліпленим із брудно-сірого невипеченого хліба, і з тугим вузликом рідкого волосся.

— Тільки-но впіймали того нігера Крістмаса, що минулого тижня в Джефферсоні вбив жінку, — додав перший. — Ото ж дядечко Док трохи розхвилювався.

Місіс Гайнз уже оберталася, щоб відчинити двері. І, як потім перший чоловік сказав другому, завмерла в русі так, ніби в неї влучив камінець.

— Кого впіймали? — перепитала вона.

— Крістмаса, — відказав перший. Цього нігера-вбивцю. Крістмаса.

Місіс Гайнз стояла на краю ґанку, повернувши до чоловіків сірий застиглий вид. «Здавалося, вона вже наперед знала, що я їй відповім, — казав перший приятелеві, коли вони поверталися до машини. — Ніби хотіла, щоб це виявився він і водночас — не він».

— Який він на вигляд? — поцікавилася жінка.

— Я не дуже-то його й розгледів, — сказав перший. — Йому мусили трохи заюшити писок, поки затримали. Молодий хлопака. На нігера схожий не більш ніж я.

Господиня дому дивилася на них згори. Між двох чоловіків Гайнз уже стояв самотужки, щось бурмочучи, мов зо сну очунював.

— Що скажете нам робити з дядечком Доком? — звернувся перший до жінки.

Вона не відповіла на це питання. Здавалося, навіть не впізнала свого чоловіка, як потім сказав перший приятелю.

— Що з ним зроблять? — спитала жінка.

— Що з ним зроблять? — повторив чоловік. — Ага, це ви про нігера. Ну, це в Джефферсоні вирішуватимуть. Він же тамтешній, їхній.

Вона гляділа на них, сіра, застигла й далека.

— Вони ж не одразу заберуть його до Джефферсона?

— Вони? — перепитав чоловік. — А-а-а. Ну, якщо в Джефферсоні не дуже зволікатимуть… — Перехопив Гайнзову руку, щоб зручніш тримати. — Куди нам його покласти?

Тут жінка рухнулася. Зійшла сходами й наблизилася до них.

— Затягнемо його до вас у дім, — запропонував він.

— Я сама зможу затягти, — відказала жінка. Це подружжя було одного зросту, ось тільки дружина огрядніша. Підхопила чоловіка під пахву. — Юф’юсе, — негучно озвалася. — Юф’юсе. — І спокійно мовила чоловікам: — Пустіть. Я тримаю.

Вони послухалися. Тепер Гайнз міг сяк-так дибати. Дивилися, як жінка допомагає йому піднятися сходами й зайти у двері. Вона не оглядалася.

— Навіть не подякувала нам, — зауважив другий. — Мабуть, варто було б відвезти назад старого і посадити у в’язницю разом із нігером, бо дуже вже добре його знає.

— Юф’юс, — сказав перший. — Юф’юс. П’ятнадцять років хотілося мені дізнатися, як його звуть. Юф’юс.

— Ходімо. Їдьмо назад. Хоч би не пропустити чогось!

Перший чоловік глянув на будиночок, на зачинені двері, за якими зникло подружжя.

— Вона теж знає його.

— Кого?

— Цього нігера. Крістмаса.

— Ходімо. — Вони повернулися до машини. — Що скажеш про цього придурка? Приперся до нас за двадцять миль від місця, де наколобродив, і походжає туди-сюди головною вулицею, чекає, поки його впізнають. Якби ж то я його впізнав. Мав би на що витратити цю тисячу доларів. Та мені завжди не таланить.

Машина рушила. Перший, повернувши голову, не зводив очей із сліпих дверей, за якими зникло подружжя.

У передпокої цього будиночка, темному, тісному й смердючому, як печера, стояла стара пара. Знесилений Гайнз досі був мало не в комі, і те, що жінка підвела його до крісла й посадовила, можна було б сприйняти як вияв дбайливості, й доцільності теж. Одначе не було жодної потреби повертатися до вхідних дверей і замикати