Читати книгу - "Виховання почуттів"

щось сліпуче й високе, мов мерехтіння зір.

Майже завжди вони сиділи надворі, на ґанку дому; верхів'я дерев, що їх уже золотила осінь, здіймаючись перед ними нерівними горбиками, тяглися аж до смуги блідого обрію; або ж вони йшли до кінця алеї, в альтанку, де з меблів була лише канапка, оббита сірою тканиною. Дзеркало було поцятковане чорними крапками; від стін тхнуло пліснявою; і вони засиджувалися тут, захоплено бесідуючи про себе, про інших, про абищо. Інколи сонячне проміння, проникаючи крізь жалюзі, простягалося від підлоги до стелі, подібне до струн ліри, і в цих сяйливих пасмах вирували порошинки. Пані Арну втішалася, розсікаючи їх рукою; Фредерік ніжно брав цю руку і роздивлявся мереживо вен, відтінок шкіри, форму пальців. Кожен із них був для нього майже живим створінням. Вона подарувала йому свої рукавички, а через тиждень носовичок. Вона звала його «Фредерік», він звав її «Марія», обожнюючи це ім'я, створене, як він казав, навмисне для того, щоб, зітхаючи, шепотіти його в хвилини екстазу, — ім'я це нібито містило в собі хмарини фіміаму, трояндові пелюстки.

Дійшло до того, що вони стали заздалегідь призначати дні побачень; ніби ненароком виходячи з дому, вона йшла по дорозі йому назустріч.

Вона не намагалася розпалити його кохання, вся поглинута безтурботністю, яка властива справжньому щастю. О тій порі вона постійно ходила в брунатному шовковому капоті, отороченому оксамитом такого самого кольору, — просторому одязі, що личив м'якості її рухів та поважному виразові обличчя. Крім того, вона наближалася до осінньої пори жіночого життя, пори і роздумів, і ніжності, коли зрілість починає запалювати погляд глибшим полум'ям, коли сила почуття поєднується з життєвим досвідом, і людська істота, сягнувши свого останнього розквіту, випромінює скарби гармонії та краси. Ніколи ще не було в ній такої лагідності й поблажливості. Певна того, що до падіння не дійдеться, вона віддавалася чуттю, право на яке, їй здавалося, було завойоване пережитими стражданнями. До того ж воно було таке прекрасне, таке незвідане! Яка прірва між брутальністю Арну та обожнюванням Фредеріка!

Він боявся мовити необачне слово, яке могло б зруйнувати все, чого, як він гадав, уже домігся, і казав собі: може, щаслива нагода випаде знову, а висловленого безглуздя не вернеш. Він хотів, щоб вона самохіть віддалась йому, і не збирався змушувати її до того. Він діставав насолоду в певності, що вона його кохає, неначе завчасно смакуючи блаженну мить; її чарівність більше бентежила йому душу, ніж почуття. Це було незбагненне раювання, таке сп'яніння, що він забув про саму можливість цілковитого щастя. В розлуці з нею його мордувала невтоленна жага.

Скоро їхні розмови стали обриватися довгими хвилинами мовчанки. Бувало, вони паленіли одне перед одним, неначе соромлячись своєї статі. Всяка застережливість, якою вони намагалися приховати своє кохання, викривала його; що сильнішим воно ставало, то більше вони стримувались. Ці вправи в фальші загострили їхню чутливість. Вони зазнавали безмірної насолоди від пахощів вологого листя, були пригнічені, коли віяв східний вітер, раптом ні з того ні з сього починали хвилюватися, потерпати від лихого передчуття; звук чиїхось кроків, тріск дощатої обшивки стін лякав їх, неначе між ними сталося щось злочинне; вони відчували, що їх тягне в прірву; їх огортала грозова атмосфера, і коли Фредерік журився, вона звинувачувала себе:

— Авжеж, я чиню нечесно! Поводжуся, наче кокетка! Не приїжджайте більше!

Тоді він повторював колишні клятви, які вона щоразу слухала задоволено.

Її повернення в Париж і новорічні турботи на якийсь час перервали їхні зустрічі. А коли він знову прийшов до неї, в його манерах з'явилося щось рішучіше. Вона раз у раз виходила дати якісь вказівки по господарству й, незважаючи на його прохання, приймала всіх тих буржуа, що навідували її. Розмови точилися про Леотада, пана Гізо, папу, про повстання в Палермо та банкет 12-ї округи, яка завдавала неспокою. Фредерік полегшував душу, лихословлячи проти уряду, бо так само, як і Делор'є, прагнув загального перевороту, — такий він був розлючений тепер. Хмурилась і пані Арну.

Чоловік її дозволяв собі всяке неподобство, утримував одну з робітниць своєї фабрики, ту, котру прозвали Бордоскою. Пані Арну сама сказала про це Фредерікові. З того йому хотілося скористатись як доводом, мовляв, «її ж зраджують».

— О, мене це нітрохи не хвилює! — відповіла вона.

Йому здавалося, що ця заява остаточно скріплювала їхню близькість. Та чи не виникло підозри в Арну?

— Ні! Тепер ні!

І вона сказала йому, що одного вечора, залишивши їх наодинці, він потім вернувся, підслухував за дверима, а що вони говорили про речі незначні, то відтоді він був цілком спокійний.

— І не без підстав, — з прикрістю мовив Фредерік.

— Авжеж, безперечно!

Краще їй було не казати цього.

Якось він не застав її вдома о тій годині, коли звичайно до неї приходив. Це було для нього ніби зрада.

Другого разу його розсердило те, що квіти, які він їй приніс, так і залишилися у склянці з водою.

— А де б їм, по-вашому, бути?

— О! Тільки не тут! Зрештою, їм тут не так холодно, як біля вашого серця.

За кілька днів він дорікнув їй, що вона напередодні поїхала в Італійську оперу, не попередивши його. Інші дивилися на неї, милувалися, може, й закохувалися. Фредерік тримався своїх підозрінь лише з тим, щоб кинути їй докір, помучити; він починав ненавидіти її, тож нехай і вона зазнає бодай частку його муки!

Якось опівдні (десь у середині лютого) він знайшов її занепокоєну. Ежен плакав: у нього боліло горло. Але лікар сказав, що то не страшно, тяжка простуда, грип. В'ялість дитини здивувала Фредеріка. Все-таки він заспокоював матір, згадавши кількох малюків, які перенесли таку хворобу і скоро одужали.

— Правда?

— Атож, певна річ.

— Який ви добрий!

І вона взяла його за руку. Він потиснув її руку в своїй.

— Ох! Залиште!

— Що ж тут такого, адже ви простягли її тому, хто намагається вас розрадити!.. Ви мені вірите, коли я кажу про такі речі, але сумніваєтесь у мені… коли я говорю про свою любов!

— Я не сумніваюся, мій бідний друже!

— Чому ж у вас така недовіра, неначебто я якийсь негідник, що може зловжити…

— О ні!

— Якби ж тільки я мав доказ!..

— Який доказ?

— Той, що його дають першому стрічному, той, що ви давали колись мені.

І він їй нагадав, як вони одного разу йшли вдвох вулицею, в зимові сутінки, в тумані. Все те було дуже давно! Хто ж боронить їй вийти з ним під руку, цілком відкрито, так, щоб у неї не