Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

спадало, що він, бідолаха, балакає віршами:

— О смерте, де твоє отруйливе жало?

Чимало вже води до моря утекло,

Та смерті подолать несила Україну,

Бо слава славная не відає загину!

Де дружба і любов, немає смерті ходу,

А як відбився хто від друзів, від народу,

Того урятувать не зможуть і мечі,

Бо зловить смерть його у хаті на печі!

О смерте, заховай обличчя лиховісне!

Про смерть і про вдову дзвени, весела пісне…

I раптом… раптом запальна мова перелилася в пісню: про перемогу життя над смертю, про смерть і про невмирущу українську вдову, в пісню, що її знали на Вкраїні старе й мале, в пісню, що її залюбки співали тоді навіть чорти з чортенятами, навіть пани з паненятами, навіть попи та дяки, коли п'яні бували, навіть незворушні та важні канцеляристи.

А Михайлик, — йому ж увесь той день кортіло заспівати, — дужим басилом виводив:

— Ой п'є вдова, гуляє,

I ні про що не дбає:

— …Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч,

Бо я часу не маю,

3 сусідами гуляю…

Підхопив тую пісню і ввесь мирославський базар, та й грянула вона так гучно, що її десь почули й вороги, там десь, де вже зазіхала на цей вільний город і на цих добрих та мирних людей війна, тобто видима смерть.

Гуртова пісня про вдову та смерть котилась ширше та ширше, пісня про зухвалу українку линула вище та вище, як молитва, чи не до самих чертогів пана-бога.

Всю громаду повершували, горуючи над нею, два баси, трохи вищий і трохи нижчий, дужі й нечувано гарні голоси Прудивуса й Михайлика:

— Прийшла смерть,

Прийшла смерть

До бога з сльозами:

— Ой не можу вдови взяти —

Гуляє з гостями…

Зненацька майдан стрепенувся, аж самі забриніли всі там, почувши, як до голосів Михайлика та Прудивуса приєднався й третій, високий і прозорий, ще дужчий і ще кращий голос, що без видимої напруги, без помітного зусилля покрив голоси мирославців, що лунали в ту мить на майдані.

Це був співак Омелько, брат Прудивуса, син Саливона Глека, що співати вчився не тільки в музикантів Києва та Мілана, а й у неньки своєї, в співучого народу українського, гордість мирославців, славний парубок, який цієї ночі мав рушити п далеку путь з новим листом до московського царя, хоч, видно, ще й сам про те не знав, що така мандрівочка йому вже пахне, бо зараз повертався від фортеці, з бойовиська, де жовтожупанники черконули йому шаблею по голові й лишили слід, прихований під білим, перемазаним кров'ю завоєм.

Почувши голос улюбленця й побачивши його самого, живого і, як завжди, веселого, добрі люди так ревонули з ним разом тої пісні, що й сам пан-бог не почути її не міг:

— Іди, смерть, іди, смерть,

Та й стань на помості,

Як не можеш вдови взяти,

Візьми її гості.

Все дужче та вільніше горував над співаками гончаренко, співав неначе на льоту, що й не кожен птах уміє, співав заплющившись, співав і співав, зовсім не думаючи про враження, яке справляє його спів на юрбу, очі якої ще липли до новоявленого лицедія, до прийшлого коваленка, котрий щойно зважився зняти руку на саму Смерть.

А пісня пливла далі:

— Як зачули гостоньки,

Та и стали тікати —

Попід міст,

Поза міст,

Лиш слідочки знати…

А вдова

Невгава,

Руку смерті відбива:

— Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч!..

Тимчасом сварка на стовпі між котусем і посоромленою Смертю припинилася, і Покиван уже думав, що можна, грішним ділом, чкурнути геть, і вже почав був нищечком спускатися з того стовпа, аж матінка, Явдоха, попереджаючи сина, скрикнула:

— Михайле!

— Я сам, мамо, я сам, — почав був синок, але, обернувшися, вздрів той намір Смерті, кинувся всім тілом на стовп і… повалив його з помосту простісінько на людський тиск — з Іваном Покиваном і рудим котом.

Ось так була знеславлена й пошпечена Смерть.

Так закінчилась вистава.

Так Іван Покиван заробив собі кілька добрих синців та подряпин, що їх чомусь так болюче сприймала Дарина-шинкарочка, аж потемніла зовсім, мовби не Йванові, а їй самій дісталися оті синці.

Але ж на Покивана й на шинкарочку ніхто уваги не звертав. Примхлива юрба, забувши й про переможену Смерть, і про свого улюбленця Тимоша Прудивуса, і про його брата, прославленого на всю Вкраїну співака Омелька, юрба, зворушена й розбурхана втручанням коваля Михайлика в Климкову долю, в хід вистави, радіючи з його очевидної перемоги над сухореброю, кинулась до новоявленого співака й лицедія, миттю забувши давніших улюбленців, та й підхопила здоровенного парубка на тисячі рук.

18

Жоден актор світу — ні перед тим, ані по тому — не мав такого успіху в широкім колі глядачів, який випав на долю обшарпаному ковалиськові, котрий на ту хвилину затьмарив навіть високу славу самого Климка-Прудивуса, творця вистави, бо невдячні глядачі на час його й забули, як те й буває подеколи з черговим кумиром юрби.

Багатьом народним артистам випадало здобувати в глядачів сльози болю чи реготу, приймати квіти й інші дари серця, багатьох носили на руках або возили, впрягаючись у колісниці, але ж усі ті видатні актори ставали властителями дум — з плином часу, з протягом довгої праці, а не так раптово, як це спостигло Михайлика, котрий пробув на театральному кону — не десятки літ, не рік, не місяць, навіть не годину, а лише кільканадцять шпарких дзигаревих хвилин, навіть і сам того не збагнувши, що став за ті хвилини артистом, улюбленцем величезного гурту людей, громади, — і все це скоїлось саме так — передусім тому, що простосердий ковалисько, наче вгадавши душевну потребу глядача, не дав Смерті здолати Климка й знищив її, як того й жадали мирославці, прагнучи миру в тяжку пору війни.

Ось чому вдячні глядачі підхопили здорованя Михайлика на руки і, з криками захоплення, кудись понесли й понесли.

Інші схопили його матінку й понесли за сином, обережно, мов святиню, жваву й гожу українську матір, яка нараз помітила, що їх несуть не туди, куди обоє поспішали, а в інший бік, звідкіль вони кілька годин пробивались по непевному базарному морю, щоб дійти, нарешті, до кузні невідомого їм ковалика-москалика, де їх, можливо, чекали будь-яка робота, стріха й шматок хліба.

— Стійте! — звеліла Явдоха, та ніхто не почув. — Стривайте! — гукнула вона дужче, але її голос потонув у кипучому гаморі мирославців.

— Стійте! — ревнув басом Тиміш