Читати книгу - "Нескінченна історія"

- я знаю своє наступне бажання. Ходи зі мною, я хочу, щоби його почули всі.

Вони повернулися до решти.

- Друзі, - сказав Бастіян, - досі ми даремно шукали шляху, який міг би вивести мене назад, у мій світ. І я бою­ся, що якщо ми і далі робитимемо те саме, то так ніколи йо­го і не знайдемо. Через те я вирішив знайти єдину особу, яка зможе дати мені пораду і допомогти у цій скруті. Це Дитинна Царівна. Відтепер метою нашої подорожі є Вежа Зі Слонової Кості.

- Ур-ра-а-а! - в один голос закричали троє лицарів.

Та їхній крик перекрив гулкий голос Фухура:

- Облиш це, Бастіяне Бальтазаре Букс! Ти запри немо­жливого! Хіба ти не знаєш, що із Золотоокою Повелитель­кою Бажань можна зустрітися тільки один-єдиний раз? Ти більше ніколи її не побачиш!

Бастіян рвучко випростався.

- Місяцівна дуже багато мені завдячує! - промовив він трохи роздратовано. - Я навіть не можу собі уявити, що во­на відмовиться мене прийняти.

- Ти ще матимеш нагоду пересвідчитися, - відказав Фухур, - що її рішення іноді воістину незбагненні.

- Ви з Атрею, - мовив Бастіян - і відразу ж відчув, як його з головою накриває хвиля гніву, - чомусь постійно да­єте мені поради. Однак ви і самі бачите, до чого приводить, коли до них дослухатися. Тепер я сам буду вирішувати, що робити. До речі, я вже вирішив, тож так воно і буде.

Він глибоко вдихнув, а тоді повів уже спокійніше:

- До того ж, ви думаєте згідно з вашими уявленнями і все міряєте своєю міркою. Та ви - створіння Фантазії, а я - людина. Звідки ж тоді ви можете знати, чи й для мене добре те саме, що є найкращим для вас? Коли Атрею носив Ау- рин, той впливав на нього інакше, ніж на мене. І хто, як не я, мав би повернути Місяцівні її Сяйво? Кажеш, із нею не­можливо зустрітися двічі? Але я вже двічі зустрічався з нею. Вперше ми побачилися тільки на коротку мить, тоді, коли до неї прийшов Атрею, а вдруге - коли вибухнуло яй­це, дім Старця Із Мандрівної Гори, де опинилася і Золотоо- ка Повелителька Бажань. Це значить, що для мене тут усе зовсім інакше, ніж для вас. І я побачу її втретє.

Усі мовчали. Панове лицарі - бо не розуміли, про що, власне, в цій суперечці йдеться, а Атрею і Фухур - бо вони дійсно засумнівалися.

- Гаразд, - нарешті тихо промовив Атрею. - Можливо, це справді так, як ти кажеш, Бастіяне. Ми не можемо зна­ти, як поведеться Дитинна Царівна стосовно тебе.

Після цього вони знову вирушили в дорогу, і вже за кі­лька годин, іще перед полуднем, вийшли на край лісу.

Перед ними лежав широкий, ледь пагористий, по­рослий різнотрав’ям луг, ним, звиваючись, текла невелика річка. Вони під’їхали до неї і рушили за течією.

Атрею знову, як і раніше, летів на Фухурі попереду всіх, виписуючи у високості великі кола, щоби якнайкраще розвідати шлях.

Та і хлопець, і щастедракон були стривожені, і тому їх­ній літ уже не був такий радісний і невимушений, як досі.

Одного разу, залетівши дуже-дуже далеко наперед і ви­соко піднявшись, вони побачили, що ген вдалечині хтось наче обрізав землю: там було неймовірно глибоке скелясте урвище. Далеко внизу, під стрімкою скелею, розлягалася рівнина, густо поросла - наскільки можна було розгледіти - лісом. У цьому місці був велетенський водоспад: води річ­ки, яка до того текла по рівнині, прямовисно спадали додо­лу могутнім гуркітливим потоком. Одначе ця прірва була ще дуже далеко: вершники змогли би дістатися до цього місця не раніше, аніж наступного дня.

Щастедракон повернув назад.

- Як ти гадаєш, Фухуре, - спитав Атрею, - Дитинній Царівні дійсно байдуже, що станеться з Бастіяном?

- Хтозна, - відповів Фухур. - Адже вона не робить різ­ниці...

- Але в такому разі, - вів далі Атрею, - вона просто- таки...

- Не кажи цього! - перебив його Фухур. - Я знаю, що ти маєш на увазі, але не вимовляй цих слів!

Атрею трохи помовчав, а тоді заговорив знову:

- Він мій друг, Фухуре. Ми повинні йому допомогти. Навіть коли це буде проти волі Дитинної Царівни, якщо доведеться. Але як це зробити?

- Нам треба віддатися на волю щасливого випадку, - відповів щастедракон, одначе вперше його голос прозвучав так, ніби в гулкому бронзовому дзвоні з’явилася тріщина.

Того вечора подорожні обрали для ночівлі порожню де­рев’яну хатину, що стояла на березі річки. Для Фухура во­на була затісна, тож він волів, як і зазвичай спати в повітрі, ширяючи у височині. Коні та їха теж залишилися ночувати надворі.

За вечерею Атрею розповів про водоспад і дивну долину - по суті, глибоку западину, що їх вони з Фухуром угледі­ли, коли літали розвідувати місцевість. А тоді сказав, наче між іншим:

- До речі, переслідувачі напали на наш слід.

Троє лицарів перезирнулися.

- Ти ба! - гукнув Гікріон, жваво крутячи свій чорний вус. - І скільки їх?

- Я нарахував сім, - відповів Атрею, - але до завтраш­нього ранку вони сюди не дістануться, навіть якби йшли цілу ніч.

- Вони озброєні? - поцікавився Гісбальд.

- Цього мені розгледіти не вдалося, - сказав Атрею, - але зусібіч надходять ще й інші переслідувачі, і їх набагато більше. Шістьох я помітив на заході, дев’ятьох - на сході, а дванадцятеро чи тринадцятеро рухаються нам назустріч.

- Треба почекати, дізнатися, чого вони хочуть, - за­пропонував Гідорн. - Тридцять п’ять ворогів навіть і для нас трьох не становлять небезпеки, що вже казати про панів Бастіяна і Атрею.

Тієї ночі Бастіян не відпинав меча Сіканду, як це робив завжди досі. Заснув, міцно стискаючи руків’я. Уві сні він побачив перед собою обличчя Місяцівни. Її усміх загадково надив і щось обіцяв. Прокинувшись, він більше нічого не зміг пригадати, але цей сон ще більше утвердив його в пра­гненні зустріти її знову.

Визирнувши з хатини, він розгледів у вранішньому ту­мані, який піднімався від річки, сім невиразних постатей. Двоє з них були піші, решта - верхи на різних тваринах. Бастіян тихенько розбудив своїх супутників.

Панове лицарі квапливо почепили мечі, а тоді всі разом вийшли з хатини назустріч прибульцям. Однак побачивши Бастіяна, новоприбулі вершники зіскочили на землю, а то­ді всі семеро одночасно віддали йому лицарський поклін, ставши на ліве коліно і низько схиливши голови. Усі разом загукали:

- Честь і слава Рятівникові Фантазії Бастіянові Баль- тазарові Буксу!

Треба сказати, що прибульці виглядали доволі-таки химерно. В одного