Читати книгу - "Сюрпризи долі"

стане доленосним? Ви вдвох усі вечори поспіль до зорі про щось гомоніли на кухні, коли я ішов спати. Мені й на думку не спадало, що й ти можеш у когось закохатися.

Після знайомства з Жаном ти дуже змінилася. Твої думки частенько літали далеко за хмари. Тебе перестали хвилювати мої пізні повернення з роботи, а потім і я сам. Ми жодного разу не розмовляли про Жана, та я не сумнівався, що саме він є причиною такої нової твоєї поведінки. Тепер знаю: ти тоді захворіла ним, як і я своєю музою.

Після повернення Жана до Франції я знову опинився з Іолантою. Вона отримала ще один шанс і вирішила більше його не втрачати, поволі, підступно вливаючи крапля за краплею дурман у мою душу. На перший погляд таке собі миле дівча виявилося відмінним стрільцем, влучила точнісінько у десятку. Я й сам не зауважив, як заплутався у міцних тенетах. Коханка мене вабила, як та Мара, що сновигає серед ночі, щоб забрати нові душі.

Якраз тоді на нашому факультеті, який я очолював, почалися дріб’язкові чвари, які з дня на день поволі розросталися у конфлікти, створюючи нестерпну атмосферу. Злі язики подейкували, що причина криється в мені. Хтось навіть сказав, що у мене кам’яне серце. Що за вигадки? Ти ж знаєш, що просто я не люблю сентиментальної балаканини про хвороби і біди. Ну, захворів хтось, чи помер… Чому я повинен показово виявляти співчуття усім назагал і вдавати турботу? Пригадую ще, тоді одна екзальтована викладачка випалила мені в обличчя, що люди для мене — порожнє місце, а підтримую я винятково тих, хто корисний. Хоча у її словах була лише частка правди: я не мав жодного бажання допомагати тим, від кого очікував підніжки.

Зрештою, говорити могли, що хотіли. Я не дозволяв лише діяти проти мене і завжди тримав руку на пульсі. Щойно хтось починав чергову метушню чи підбурювання — вмить вилітав з роботи. У такій боротьбі мені вже на той час не бракувало вищого рівня майстерності. Щонайменше я умів створити такі умови співіснування, що ініціатору починань ставало не тільки незручно, а й нестерпно працювати під моїм керівництвом. Сам зникав з обрію.

Звичайно, час від часу нескінченні баталії дуже втомлювали. Інколи можна було задихнутися від постійних пліток і інтриг, які треба було гасити, або якими треба було керувати. Отож єдиною втіхою стала Іоланта. Їй майстерно вдавалося відволікати мене від проблем, що наростали, як снігова лавина. І я все палкіше закохувався в неї. Мені на той час у самоті сухого дерева серед болота здавалося, що життя вже закінчується і ось перед фіналом подарувало останній шанс.

Отак чоловік іде від законної жінки, коли відчуває, що старіє. Так, визнаю, я злякався старості. Хто звинуватить мене у цьому? Визнаю також, що очманів від тої молодої істоти, що був задурманений і навіть взагалі дурний. Адже з нею я міг почуватися лицарем, який задля її прихильної усмішки ладен був кинутися бороти будь-яке чудовисько.

Даруй, що вдаюся в такі подробиці, просто усі вони стали причиною моєї втечі до столиці. В мене давно вже зародився намір вирватися з цього курника. І присягаюся: спочатку я планував забрати з собою нашу родину, просто не врахував, не відчув, що капкан вже давненько заклацнувся і міцно мене тримав.

Отож тоді з’явився ще один шанс на престижну посаду в столиці. Цього разу пропозиція була реальнішою, ніж попередня, і успіх сам мене шукав. Але чим ближчим був крок переїзду, тим частіше відступало попереднє рішення і гостріше переді мною поставав вибір: родина чи муза.

І на чому ж упіймав мене мій капкан? Іоланта — мій талісман щастя, як же її покинути?!

— Ти заслуговуєш на ковток свіжості, — почув знайоме сичання.

І ще кволе, але постійне самозаспокоєння, як знеболююча пігулка: усі зобов’язання перед сім’єю виконав, діти вже дорослі, і тепер якраз час почати нове життя.

Божевільний, із долею не кокетують! Я вихвалявся, що ніколи не перетворюся на старця, натякаючи, що матиму відвагу власноруч перервати своє життя. Пам’ятай, з природою не жартують, вона запам’ятовує кожне слово і потім віддзеркалює його у нашому майбутньому.

Не думай, що вже аж такий я був тоді егоїстичний і мене не гризла совість. Соромився я і осуду дітей. Саме тому вистарав для них стипендію до Австрії. Я потішав себе, що забезпечив хлопцям надійне майбутнє і звільнив тебе від клопотів. Погодься, влаштувати навчання за кордоном — не кожному під силу. Мені здавалося, що таким чином хоч трохи викуплю свою провину перед родиною.

Але врешті я таки цілковито захворів Іолантою, і без неї моє життя втрачало сенс. Здавалося, що й дня не проживу без її пестощів. Мій стан нагадував сп’яніння. А вона все під’юджувала, розпалюючи вогонь бажань. Якби хто-небудь мене отверезив, я би побачив усю цю марноту. Та, на жаль, жодна душа не вилила на голову цеберко зимної води.

Хоча ні, кривлю душею, життя не раз мене попереджало, тільки вуха не хотіли слухати, а очі бачити. Всередині мене тоді вже вилупився і надійно окублився спокусник, який шепотів своїм зрадливим солоденьким голоском:

— Злізь із насидженого місця, озирнися довкола, зірви заборонений плід, ти ж вартий більшого. Vita sine libertate, nihil, [25] — повторював мої ж слова.

Своїми улесливими хитрощами він виманив мене з милого раю і закружляв вирами жорстокого життя. А коли йому обридло, покинув мене самого крутитися, як дзиґу. Врешті-решт я зупинився і зрозумів, що трону вже нема та й повертатися нікуди. Навіщо долати такі важкі уроки життя? Люди недалекоглядні і я був такий самий.

Коли переді мною постав остаточний вибір — ти чи вона, я вибрав її. Визнаю, я б не наважився на такий крок, якби ти тоді не поїхала до Франції. Набагато легше тікати з дому, коли нікого немає.