Читати книгу - "Донор для небіжчика"

здається, ти ще незайманий, га-а-а?» А коли він оторопів із протягненою до цукернички рукою, вона розсміялася, як після вдалого жарту. Але раптом зовсім серйозно додала: «Ми могли б це виправити».

Гера дійшов висновку, що в справжньому житті все так і має відбуватися.

Коли хвиля хлоп’ячої зніяковілості стала поступатися місцем пристрасті, він навіть спробував узяти ініціативу у свої руки.

Саме тоді й почалося найжахливіше…

Перший раз вона вкусила його не сильно. Гера майже не звернув на це уваги. А коли в його голові вже забив тривожний дзвін і він зрозумів, що відбувається щось не те… то спробував вирватися з-під неї.

Вона вкусила його знову… знову… і знову. Він виривався вже з усіх сил, але безрезультатно, — провідниця виявилася набагато сильнішою. Павук схопив жертву й не збирався випускати…

Коли він хотів закричати, вона просто заткнула йому рот своїми зім’ятими трусиками. І він просто беззвучно плакав… Не від болю, а від приниження й безпорадності. Незабаром його тіло покрилися безліччю лілово-червоних слідів від укусів…

Для шістнадцятирічного Гери цей жах тривав неймовірно довго. Чудовисько, що сиділо на ньому, устигло кілька разів перевтілитися: у величезну дику мавпу, у вампіра, у голодного тигра, й навіть… Але для дванадцятирічного Гери-в-портреті це тривало б, може, дві з половиною хвилини, якби там існував час.

Коли все закінчилося (для неї, але, звичайно, не для Гери — для нього все тепер лише починалося), жінка хрипло розсміялася, і цей сміх іще дуже довго переслідував Геру в болісних нав’язливих спогадах. Потім вона відпустила його й почала буденно одягатися.

«І запам’ятай, котику, — мовила вона лагідним голосом, поки він, ховаючи очі, натягав на себе одяг, — якщо комусь розповіси, я заявлю, що це ТИ намагався мене зґвалтувати, а я захищалася. Як ти думаєш, кому з нас повірять, га-аа? — вона хіхікнула. — Будь чемним хлопчиком», — і поцілувала його в щоку. Гера ледь не впав, заплутавшись у власних штанях…

Гера-в-портреті не побачив, як той Гера провів ніч, як очікував хвилини, коли потяг зупиниться на останній станції, як ховався у своєму купе, боячись зіштовхнутися з нею, здригався при кожному відкриванні дверей іншими пасажирами… — тому що перед ним знову була тільки його кімната.

Наступного ранку шістнадцятирічний Гера повернувся.

Того ж дня над його письмовим столом зник великий кольоровий календар зі смаглявою красунею в купальнику…

Гера закінчує школу…

Вступає в інститут…

Іноді (вже після випадку в потязі) у Гери-в-портреті виникає враження, що його протягує через найбрудніші й найтемніші завулки життя, які він тільки має пройти…

Закінчення інституту…

Жінки знову цікавлять його, але…

Батьки, особливо тато, виглядають уже старими. Не зовсім древні, звичайно, однак роки беруть своє.

Одразу по закінченні інституту він улаштовується на роботу.

Герман — дорослий чоловік…

Із дев’яносто шостого року почалися події, які внесли великі зміни в його життя. Дві з них відбулися майже одночасно: вони з Алексом заснували власну страхову компанію і його батьки емігрували в Канаду. Він тепер живе один. Його кімната переважно пустує.

Він переїжджає у велику нову квартиру…

Портрет тепер висить у просторій, світлій, красивій, дорого мебльованій кімнаті.

Герман багато працює, часто їздить у відрядження, основну частину вільного часу проводить удома, слухаючи музику, читаючи чи дивлячись телевізор; деколи в нього гостює Алекс із дружиною, але, схоже, їхня дружба давно залишилась у минулому…

Початок березня дев’яносто восьмого року…

Герман повертається додому зі службового відрядження в жахливому стані. Наприкінці наступного дня його забирає «швидка». Гострий перитоніт. Лікарям ледь удається його врятувати…

Саме тоді Гера-в-портреті побачив більше. Вітальня віддалилася, як колись його дитяча кімната, і виникло лікарняне приміщення. Це трапилося вночі, на другу добу перебування Германа в лікарні.

Він лежав на кушетці в процедурному кабінеті. Йому робили переливання крові під доглядом і з особистою участю високого худорлявого лікаря. Той був його донором. Лікаря звали Фелікс Лозинський. Хірург лежав на сусідній кушетці й уважно стежив за проведенням процедури. Він був єдиним донором для Германа. У нього було обличчя вкрай утомленої і виснаженої людини. Права рука Лозинського, зігнута в лікті, лежала на грудях; засуканий рукав халата був поплямлений кров’ю.

Герман лишався непритомним. Виглядав жахливо. Коли переливання було завершено, йому поставили крапельницю…

Лікар (Лозинський у той момент чергував у відділенні) розпорядився не тривожити пацієнта й перевезти в палату інтенсивної терапії пізніше. Потім відпустив обох медсестер, сказавши, що догляне за Германом, тим більше в найближчі кілька годин це максимум, що він може зробити. Втручатися Лозинський наказав лише в крайньому випадку.

Через хвилину вони залишилися самі. У процедурному кабінеті, як і раніше, горіло яскраве світло. Тишу порушувало лише дихання двох чоловіків.