Читати книгу - "Маг"

— Щиро дякую.

— Я йому не коханка.

— Сподіваюся на те, що й взагалі нікому.

Вона відвернулася від мене до моря.

— Дуже нетактовна заувага.

— Удвічі нетактовніше вмовляти мене, щоб я повірив у всі ті нісенітниці.

Лілі прикривалася парасолькою, я зиркнув попід неї й побачив, що вираз на обличчі суперечить словам про заувагу. Замість бундючности безуспішно стримувана веселість. Майже не ховаючи очей, дівчина кивнула на причал.

— Чи не прогулятися нам туди?

— Якщо так написано в сценарії, то ходімо.

Обернувшись до мене, вона пригрозила пальцем.

— Раз уже виявилося, що нам не знайти спільної мови, то пройдімося мовчки.

Я усміхнувся й знизав плечима: як перемир’я, то перемир’я.

На пристані вітер дув сильніше, й волосся завдавало Лілі клопоту, чарівливого клопоту. Раз у раз злітало осяйними шовковими крилами в сонячному промінні. Кінець кінцем я взяв складену парасольку, а Лілі спробувала дати лад неслухняним локонам. Вкотре її настрій різко змінився. Виблискуючи гарними білими зубами проти сонця, вона сміялася без упину, сахалася й підстрибувала, коли об край причалу била хвиля й обдавала нас бризками. Кілька разів Лілі стиснула мені руку, буцімто захопившись грою з вітром і морем… Гарненька, доволі норовиста школярка в барвистій смугастій сукенці. Я крадькома розглядав парасольку. Як нова. Еге ж, привид, що походить із 1915 року, цілком може мати нову річ, та чомусь, всупереч здоровому глуздові, здавалося, що переконливішою була б стара й вицвіла.

Від вілли долинув звук дзвіночка. Та сама мелодія, що й минулого тижня, в ритмі звучання мого імени. Лілі спинилася й прислухалася. Знову теленькання, спотворене вітром.

— Ні-ко-лас, — поважно, але з глузливим відтінком вимовила Лілі. — Це по тобі дзвонять[137].

Я глянув поміж дерева.

— Не розумію, навіщо.

— Мусите піти туди.

— Підете зі мною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Чому? — наполягав я.

— Бо не мені дзвонять.

— Як гадаю, непогано було б скріпити наше примирення.

Лілі стояла дуже близько, притримуючи волосся, щоб не впало на обличчя. Суворо глянула на мене.

— Пане Ерфе! — відказала вона таким самим, як учора ввечері, холодним тоном, підкреслено чітко вимовляючи кожний звук. — Невже ви просите мене подарувати вам поцілунок?

Оце так штука! Пустунка, що прийшла з 1915 року, кепкує із заяложеного жартівливого вислову вікторіанських часів. Чудове подвійне ретро. Виконуючи його, Лілі здавалася дуже милою й недоладною. Заплющившись, підставила щоку й ухилилася, я ледве встиг торкнутися її губами. І стояв, споглядаючи на її схилену голову.

— Одна нога там, друга тут, — пообіцяв я, віддав парасольку й кинув погляд, який мав виражати і пристрасть, і ствердження того, що мене не вдалося одурити. Я негайно рушив до вілли. Раз у раз оглядаючись, прудко дерся вгору стежкою. Лілі двічі помахала мені рукою з причалу. Здолавши круту дільницю, я йшов рідколіссям. Біля дверей концертної зали, поряд дзвіночка, стояла Марія. Я ступив крок-два по жорстві — й світ пішов обертом. Принаймні так здалося.

На терасі, не більш як за п’ятдесят футів від мене, з’явилася жіноча постать. Це була Лілі. Не могла бути, але таки була. Ті самі куйовджені вітром локони, сукня, парасолька, постава, риси обличчя. Все точнісінько таке саме. Вона задивилася понад моєю головою на море, зовсім не звертаючи на мене уваги.

Це був страшенний удар, я загубився в просторі й часі. Однак умить зміркував: мені очевидячки стараються вбити в голову, що це саме та дівчина, яку я тільки-но залишив на причалі, а насправді це не вона. Таку дивовижу можна було пояснити тільки тим, що це сестра-близнючка. Отже, маємо справу вже з двома Ліліями-квітоньками. Не встиг я оговтатись, а поруч цієї нібито Лілі на терасі виник ще один персонаж.

Він не Кончіс, бо дуже вже високий. Я міг тільки припустити, що це особа чоловічої статі — «Аполлон», або «Роберт Фоукс», або навіть «де Декан», дивлячись проти сонця на зодягнену в чорне постать у масці — найжахітнішій з усіх, які мені доводилося бачити: голова величезного чорного шакала з довгою мордою й нашорошеними шпичастими вухами.

Вони стояли поряд, повелитель божевілля і підвладна, загрозлива смерть і вутла людська істота. Отямившись від першого струсу, я зразу ж зачув у цій картині ґротеск, надмірну макабричність ілюстрованого коміксу жахіть. Звичайно, йшлося про якийсь моторошний архетип, але він вражав і підсвідомість, і здоровий глузд.

І цього разу не відчувалося нічого надприродного. Не вірилося, що це щось більше, ніж котрий уже з ліку паскудний театральний трюк, вивернута навиворіт моторошна подоба недавньої сцени на пляжі. Це не означало, що я не налякався. Ще й як налякався, і страх породило усвідомлення того, що все може статися. У Кончісовому спектаклі немає рамок дозволеного, він не обмежений законами і звичаями, прийнятими в суспільстві.

Секунд десять я стояв як укопаний. Марія рушила до мене, а ці дві постаті відступили, наче не хотіли потрапити їй на очі. Чорна лапа владно тягла за плече дубльовану Лілі. В останню мить вона глянула згори на мене —