Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

був незворушний, немов старий дуб, який пережив на своєму віку чимало бур і штормів. Він усе передбачив.

— Ми перевірили всіх, — сказав він. — Уздовж і впоперек…

— Геть усіх?

— Усіх, хто реально міг прагнути помсти.

Я пройшовся по кожному, чіплявся до слів Тобіаса, длубався у ньому й мучив його. Він мав відповідь на кожне запитання. Майже на кожне…

— Альвіна Му притягували за зґвалтування, ще коли він перебував у дитячому будинку, — мовив я. — Ви піднімали цю справу?

Мунк глянув на мене — він уперше почувся розгубленим.

— Я не знав. Це достовірна інформація?

— Так. Він сам розповів мені. Справу закрили.

— Що ж, можливо.

— Отже, ви не перевіряли й не шукали мотиву в минулому?

Мунк зітхнув.

— Ні, на жаль. Однак, якщо ви маєте рацію, справа про те зґвалтування припадає пилюкою щонайменше двадцять років. Чи не задовго чекати на помсту?

— Вашим обов'язком було все ж перевірити версію, — наполягав я, хоч і розумів, що це чиста спекуляція з мого боку. — Не можна ігнорувати такі речі тільки через термін давнини.

— Ваша правда, не можна, — погодився Мунк. — У кожній справі завжди знайдеться місце для спекуляції. На щастя, у льоху обвинуваченого знайшли плями крові жертви.

Я здався.

Краєм ока помітив хвилювання серед публіки. Глянув у залу й побачив, як підвелася зі свого місця Ірене Ґудвік, метушливо протиснулася між рядами до виходу. Жінка була бліда й дуже збуджена. Мені подумалося, що, мабуть, вона збагнула: її чоловіка таки засудять за вбивство.

Одного вечора зателефонував батько.

— Як твої справи, Мікаелю?

— Добре. Справа трохи вимотує.

— Охоче вірю. Скоро вже підведете риску.

— Так. Завтра починається оптування моїх свідків. Гадаю, до понеділка закінчимо.

— Ти впораєшся, Мікаелю. Поговоримо по завершенні процесу, — батько примовк, а тоді додав: — Я пишаюся тобою, сину…

І поклав слухавку.

Я завмер, оторопілий, зі слухавкою в руці. Це так несхоже було на нього. Подібні висловлювання батько завжди вважав нестерпними телячими ніжностями, однаково неприємними тому, хто говорив, і тому, як він собі припускав, хто їх вислуховував.

— Хто телефонував? — запитала Карі.

— Батько… переказував тобі вітання, — механічно відповів я.

Раптом на очі набігли сльози. Я відвернувся, щоб приховати їх від Карі.

— Він старіє, — мовила вона.

— Так… — кивнув я. — Візьму собі горнятко чаю. Тобі теж принести?

— Будь ласка…

Коли я повернувся до вітальні, Карі глянула на мене й сказала:

— Мікаелю… Одна лиш річ… Ота справа, над якою ти працюєш… Ти не міг би…

— Знаю, Карі… Знаю, — урвав я її на півслові.

Розділ 51

Суддя глянув на мене поверх окулярів. І в погляді, і в голосі вловлювалося несхвалення.

— Ви самі себе внесли до списку свідків, адвокате Бренне. Якось воно… нетрадиційно. Ви ще наполягаєте на свідченнях?

— Так, ваша честь.

— Гм… Гаразд. Можете пройти на місце свідка…

Я підвівся, зняв мантію, одягнув піджака, який висів на спинці стільця, перейшов залу й сів за стіл посередині.

— Запевняю, — відповів я на відоме всім запитання судді, чи готовий говорити правду і тільки правду.

— Адвокате Берґстрьом! Ваш свідок! — сказав суддя.

Сюнне прокашлялася, почала говорити, але помітила, що забула увімкнути мікрофон, зашарілася, знову почала спочатку.

— Я хотіла б розпитати вас про конкретний період, пов'язаний з провадженням справи проти Альвіна Му, — мовила Сюнне. — Ви ж представляли сторону захисту, чи не так?

Я підтвердив, і вона повела мене через все, починаючи від моменту зачитання виправдального вироку.

— Чи виразно ви чули слова, які сказав Альвін Му до Ганса Ґудвіка?

— Так, дуже виразно.

— Як ви їх сприйняли?

— Як зізнання Альвіна Му в тому, що саме він убив Майю.

— Дякую.

Суддя кивнув Сюнне і повернувся до Крістера Бонде.

— Маєте запитання, пане прокуроре?

— Ні, ваша честь. Хіба одне, — Бонде обернувся до мене. — Адвокате Бренне, чому ви тоді не повідомили про це поліцію?

— Я був у непростій ситуації як захисник Альвіна Му. До того ж, розумів, що кинутої мимохідь фрази не достатньо для поновлення кримінального провадження.

Прокурор пильно глянув на мене.

— Гаразд, я приймаю вашу відповідь, та все ж, чи не ліпше було довіритися поліції?

Я промовчав.

— Тоді, можливо, вдалось