Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

би уникнути нинішньої нещасливої справи, — додав він.

Я не повірив своїм вухам.

— Ви натякаєте, пане прокуроре, що Альвіна Му вбито з моєї вини?

Бонде почервонів, але очей не відвів.

— Не я сказав, пане адвокате…

— Це просто… — почав я, але суддя урвав мене.

— Дякую обом! Достатньо, — сказав він. — 3 вашими свідченнями закінчено, адвокате Бренне. Оголошую коротку перерву.

Вийшовши з судової зали в коридор, я не міг заспокоїтися. Бо прокурор таки мав рацію. Альвіна вбили через мене, хоч моя вина полягала в іншому, ніж натякав Крістер Бонде. У коридорі стояла Карі, бліда й схвильована. Я швиденько притлумив свою злість, прибрав усміхненого вигляду й обійняв її. Вона мляво усміхнулася у відповідь.

— Нервуєшся, котику? — запитав я.

Карі кивнула.

— Усе буде добре. Просто розкажи, як усе відбувалося…

— Гаразд.

— Усе буде добре…

Дивно було бачити її на місці свідка. Напружено виструнчившись, Карі стояла за спинкою стільця. Ясним, чітким голосом назвала своє ім'я. Коли суддя запитав, чи «перебуває вона в родинних або дружніх стосунках з обвинуваченим чи з кимось іншим…», Карі, не дослухавши, показала на мене.

— З ним… — мовила вона. — Я його співмешканка.

— Чия? — розгубився суддя.

— Моя, ваша честь, — втрутився я. — Свідок — моя співмешканка.

Ставила запитання Сюнне, так ми домовилися напередодні. Спочатку допит не йшов гладко, Карі шпорталася у словах, говорила трохи зашвидко, але поступово втягнулася і все розповіла доволі таки послідовно, без навідних запитань. Вона розказала про ту ніч, коли Ганс Ґудвік прокрався у наш дім з рушницею. У залі суду панувала повна тиша. Для всіх це стало новиною. Краєм ока я бачив, як похапливо журналісти строчили в своїх нотатниках. Завтра неодмінно потрапимо на перші шпальти всіх газет.

— Гадаєте, він, справді, хотів вас убити? — запитала Сюнне. — Я маю на увазі, чи прийшов він саме з таким наміром?

— Я впевнена, що тієї ночі він щиро прагнув смерті, принаймні Мікаелевої.

— Чому ж він не здійснив своїх намірів?

— Не знайшов у собі сили… Хотів убити, але не зміг. Ганс Ґудвік не вбивця, — твердо промовила Карі. — Саме це я хотіла вам сказати.

Крістер Бонде відмовився від запитань. Мабуть, був надто ошелешений.

Наступним свідчив психолог, якого десь відкопала Сюнне. Вона обережно вела його навідними запитаннями, як було умовлено заздалегідь. Психолог сипав витіюватими висловами й професійними термінами. Суть його свідчень загалом полягала в підтвердженні, що реакція на глибоке горе може довести до психозу або до схожого стану, коли людина стає неосудною. Він ствердив це, хоч і не прямо, з багатьма застереженнями.

Коли Сюнне закінчила. Підвівся Крістер Бонде.

— Ви вважаєте, що люди можуть ставати психопатами через горе?

— Е-е, до певної міри… Такі випадки траплялися.

— Дякую… То ви допускаєте, що Ганс Ґудвік став психопатом від горя?

— У цьому конкретному випадку я не маю підстав для коментарів.

— Чому? Хіба ви не обстежували його, не розмовляли з ним?

— Ні.

— Чому ж — ні? Це було б тільки на користь.

— Так, звісно, але, наскільки я зрозумів, підсудний не забажав поспілкуватися зі мною.

— Не забажав… — похмуро повторив Бонде. — 3 нашими психіатрами він теж не забажав спілкуватися. Дякую. Більше запитань немає…

Ірене Ґудвік була нашим останнім свідком. Вона небагато могла сказати, окрім того, що вже розповідала мені: про те, яким був її чоловік, і про свою впевненість, що він не здатний на вбивство. Я знав, що її виступ не справить враження на присяжних. Вона свідчила тільки для того, щоб продемонструвати моральну підтримку своєму чоловікові. Ірене говорила тихо й трохи схвильовано. Відповідаючи на запитання, на мене не дивилася.

Прокурор нудився. Питань до свідка не мав. По закінченні опитування Ірене кивнула мені й через силу всміхнулася. Я теж їй кивнув. Виходячи з зали суду, вона навіть не глянула на чоловіка.

— На цьому, гадаю, ми закінчимо нинішнє засідання, — сказав суддя. — Сьогодні п'ятниця. Сторони обвинувачення і захисту матимуть на вихідних достатньо часу для підготовки процедури. У понеділок вранці почнемо з документації. Там же її небагато, пане прокуроре? Небагато, я так і думав. А опісля відразу перейдемо до процедури. Суд оголошує перерву до понеділка. Гарних вихідних!

У коридорі Карі обступили журналісти. Я протиснувся до неї, взяв її під руку.

— Уже годі, людоньки! Більше жодних коментарів! — голосно мовив я.

Журналісти трохи відступили, крім одного, який перегородив нам дорогу, підняв фотокамеру й осліпив нас спалахом. Я роззлостився. Він це помітив, примирливо усміхнувся і сказав:

— Яка розкішна пані, Бренне! Яка розкішна пані!

Я теж не стримав усмішки.

— Вона чарівна, — мовив я.

І ми пішли додому.