Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Во-о-о-о-ля!!! — пролунав над лісом останній смертний зойк Людини.
Семен впав навзнаки мертвий. Його сині очі дивилися в сумне небо, на ще теплих віях танули легкі сніжинки. Сонце востаннє зблиснуло в сині очей й згасло, сніг пішов сильніше, немов хтів швидше сховати від чужих рідне обличчя.
…Над лісом згасала блакитна смужка. Свинцеве небо плакало з жалю: від крові й горя до своїх нещасних дітей, яким не залишилось на землі місця. Блакитна смужка на сірому небі з’явилась дивовижно, потім так само швидко танула, зникла, пішла назавжди — й забрала з собою душу Семена…
Небо плакало цієї зими востаннє…
* * *Лицарської смерті не оцінили. Були нездатні. Зі страху дострелили ще раз вже мертвого. Зразу ж почали здирати добрі ялові чоботи, нову портупею. Шаблю з навіки зціплених рук не могли забрати — поки хтось не надрубав пальці.
— Что он там крічал? — дерся крізь хуртовину малий чорнявий песь в рудій будьонівці.
— Валю какую-то звал.
— Ану дай єму па мордє, чьоб нє крічал.
— Так он ужо мьортвий.
— А ти всьо равно дай!
— І я!..
…Убитого отамана комісари привезли спочатку до містечка Кальниболото. Замерзлий на камінь, Семен посміхався зневажливою, важкою посмішкою. Червоноармійців мороз дер по шкірі, коли вони на нього дивилися — тож гуртувалися купками, кпили й насміхались, поставили тіло до стіни, кидали в нього кізяками і каміннями, щоб загасити ту страшну посмішку. Вели себе як школярі молодших класів перед лицем одного-єдиного розбишаки. Тут же у дворі чекали похорону чотирнадцять трун «красних» кавалеристів і міліціонерів — свідоцтво останнього бою загону Семена Гризла. Проводжали краснопузих в останню путь — а він стояв собі й усміхався…
Потім міліціонери поклали тіло на підводу й повезли до Звенигородки. Мороз вечорами стояв ще тріскучий. Семена кинули посеред вулиці, потягали за ноги й поставили варту з червоноармійців.
Кровожерність більшовиків уразила й найлихіших.
— Як це так, не по-православному?
— Хіба ж можна померлого — посеред вулиці?
— Так навіть татари не робили…
По доріжці йшов собі чоловік, випив, мабуть, горілки, бо йшов та заточувався. Й мугикав під ніс сороміцьку пісеньку. Пройшов, подивився на задубіле тіло, підкурив у міліції й пішов далі. Вартові змерзли, ні на що не реагували — стояти їм треба до ранку.
Максим відійшов за ріг, опустив комір старенького пальтечка.
— Псячі ноги, матері вашій хиря… Стоять і зі злості, що в ніч стояти, копають тіло ногами.
На очі навертались сльози.
— Ну, нічого, ще вам сьо’дні ткнеться…
Ввечері, коли мороз дійшов до півсили, до вартових пришкутильгала бабця:
— О шо то ви, хлопці, мерзнете. Ось попийте узвару з яблучок. Гаряченького!
Красноармійці з радістю взялись за узвар. Видудлили по жбану.
— От бачиш, Хведю, — а ти кажеш, що нас не люблять. Бабця то добра. А то до ранку здохнем це сторожити.
— Та нє «Хвєдю», а Фьодор! Мнє єнта бабка по-боку. Дура старая. Лучше би водкі принесла!
Та «водка» їм не знадобилась. За годину, вже як зовсім стемніло, «Хведь» раптом відчув, як його «прориває дно».
— Ой мамочкі, — загундосив «Хведь», покинув гвинтівку й бігом побіг у клумбу.
— Ей, ти куди? — тільки й встиг спитати напарник, як сам схопився за живота й чкурнув слідом. Та тільки-но примостився поряд з «таваріщем», як раптом з подивом побачив, що «Хведь» солодко спить у клумбі, знявши штани й пускаючи великі вітри. Льон і крушина, та сон-трава відьми-«бабці» діяли за часом й по-черзі.
Хтів щось сказати, як раптом чорне небо здійнялося стіною й стукнуло його по лобі…
* * *…Максим спав до обіду. Прокинувся бадьорий, але на душі зі смутком, одягнувся й вийшов до міста. У Лісовенка знайшов заспаного Тимоша.
— Ну, що люди брешуть? — спитав замість «здрастуй».
— Та, кажуть, що отамана у більшовиків вкрали.
— Та невже? От ловкенькі хлопці! Хто б то же міг бути?
Вони змовницьки переглянулись.
— А ще що?
— Та, кажуть, що вартові напились й на клумбі поснули.
— А ще?
— Та кажуть, що на клумбі ті два дристуни одне одного в попи грали.
— Й що?
— Та відморозили собі дупи. А під ранок їх і зовсім не стало — зникли! Кажуть, відьмаки з цвинтаря встали й забрали з собою. За те, що над християнським тілом глумились. Совєти їх до сих пір шукають.
— Ну чудасія…
…Максим, Тиміш, Шкільний та Софрон усю ніч довбали могилу. Дядько носив гарячу воду від сторожа, бо мерзла земля не здавалась. Поховали Семена на старому цвинтарі, поруч із пам’ятником сім’ї Вишневецьких — щоб запам’ятати де саме. Поклали Семену в могилу шаблю, «наган» й карабін-«маузер» — точно як скіфському воєводі, як отаману в поході. Червону китайку на обличчя, між покалічені пальці вклали шість мідних набоїв. По-козацьки… В болісній мовчанці кинули по грудці землі…
Про місце поховання Першого кошового не сказали нікому.
Як все минеться — поставим пам’ятника герою!..
* * *…Мати завжди Рому казала:
— Бачиш, Романе, маки у полі? То козацька кров червоніє! На цьому місці колись — впали козаки…
Біля Новоселиці, де полягли повстанці Семена, яріли червоні маки.
А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара», після закриття браузера.