Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

уповноваженого хазяйки, тепер стає Кшепицький.

Дизма був цілком задоволений.

Розмістившись у порожньому купе, він обмірковував свою нову роль.

Тепер, без сумніву, треба зректися свого президентства. Бо що йому з того банку? Величезні прибутки від Коборова, зручне і спокійне життя, при якому зовсім немає потреби безперервно напружувати увагу, аби не ляпнути чогось зайвого — все це за те, щоб покинути банк.

Звичайно, Дизма розумів, що сам він не впорався б із Коборовим.

На щастя, напохваті у нього був Кшепицький, а той усе зуміє. Никодим не мав ні найменшого сумніву, що в грошових справах надто довіряти секретареві не слід. Але він тішив себе гадкою, що Кшепицький не захоче позбутися такої вигідної посади.

За вікнами вагона розкинулася широка рівнина, вкрита глибокими снігами.

Никодим згадав Терковського і зціпив зуби. Тепер він уже добре тямив, що звільнився од Терковського тільки завдяки дамам з Ложі. Як вони діяли, які зв’язки використовували — Дизма не знав і знати не хотів. Він боявся їх. І тепер боявся більше, ніж тоді, коли тремтів перед дружбою тих баб з духами. Живі — небезпечніші.

Отож він не відмовився од свого наміру якнайшвидше вийти з Ложі. Звичайно, треба й надалі підтримувати по можливості близькі стосунки з тими дамами, але краще вштовхнути на своє місце Вареду.

Никодим сміявся в душі, згадуючи, які спантеличені були пані Конецьпольська і панна Стелла, коли він похмуро сповістив про «волю сатани». Ото розкошуватиме полковник!

Поїзд заглибився в ліс.

Надходив уже імлистий зимовий вечір, коли вагони застукотіли на стрілках Коборова.

На пероні стояли якийсь залізничний службовець і Ніна. Побачила Никодима у вікні, і личко її засяяло усмішкою.

— Нарешті, нарешті…

Вони пройшли через порожній будинок станції сіли в автомобіль.

Загудів стартер, від того ніби прокинувся мотор, закрутилися колеса, і автомобіль рушив по засніженій дорозі.

— Скажи, скажи… він… він одразу погодився?

В голосі Ніни бринів неспокій.

Дизма розсміявся:

— Мусив.

— Як — мусив? — перелякалась вона.

— Ніночко, — відповів коротко Дизма, — ти ж сама казала, що любов усе перемагає.

Коли вони минали тартаки, саме засвітились ліхтарі. Кілька чоловік, що стояли при дорозі, зняли шапки.

— Ну і що… що він тепер робитиме?

— А що нам до того, — здвигнув плечима Никодим. — Він забрав усе, що було в банках. А там було майже стільки, скільки вартий Коборів. З голоду не помре.

— Виїхав за кордон?

— Так.

— А не повернеться?

— І мови про це не може бути. Ручаюсь.

Ніна замислилась.

— Ти сказав, Ніку, що він мусив погодитись. На це були якісь… якісь інші причини?..

— Чого тобі журитися, Ніночко? Усе зроблено — і край. Що тепер тобі до того?

— Він же все-таки був моїм чоловіком…

— А я тобі кажу, що навіть не був.

— Як так — не був? — здивувалась вона.

Дизма заходився пояснювати, як умів, складну процедуру анулювання шлюбів, повторив аргументацію адвоката.

— Через два місяці, коли ніщо не завадить, ти знову будеш панна Понімірська, а через три, якщо в тебе ще є бажання, станеш моєю дружиною.

Мовчала.

Це занепокоїло Дизму. А може, тепер вона передумає?.. Може, відчувши себе вільною, не захоче зв’язуватися з ним?

— Чому ти мовчиш, кохана Ніночко? — спитав він солоденько, як тільки міг.

— Ах, нічого, нічого, — схаменулась вона. — Я думала про всю цю історію. Але не треба про це думати, правда?.. Минуло… пройшло… Видно, так мало бути…

Ніна пригорнулася до нього.

— Таке життя, — мовив переконано Дизма.

— Я боюся життя. Життя дуже суворе.

— А я не боюсь.

— О, знаю! Бо ти сильний, страшенно сильний.

Усі вікна коборовського палацу сяяли світлом.

Ніна пояснила, що останнім часом вона веліла запалювати стільки світла, бо сама жахалася темряви.

У вестибюлі зібрались усі слуги.

Правда, нічого певного вони не знали, але з уривчастих зауважень шофера, який повернувся з Варшави без пана, робили свої висновки, а тепер ті висновки потвердилися тим, що пані виїжджала на станцію, а доти цього не бувало.

Відчували, що тут на щось заноситься. Ніна називала це інтуїцією, а Никодим — нюхом.

На обличчі покоївки, якій Дизма велів послати собі у спальні Куницького, він не помітив і тіні подиву.

Ніна журилася, що знову зостанеться сама, коли Никодим поїде до Варшави.

— Їдь і ти, Ніночко. Заберу тебе з собою.

— Ба! — всміхнулася вона. — Якби ж то можна було.

— А чому ні? — здивувався Никодим.

— Не личить. Як же! Хіба ти не розумієш, який скандал це викликало б?

— Пхе! — знизав плечима Дизма. — Велике діло! Ми ж поберемося. Зрештою, ти можеш жити в готелі, і ми бачитимемось щоденно.

Вона заплескала в долоні.

— Придумала, придумала! Тьотя Пшеленська! Житиму у тьоті Пшеленської!

— От бачиш.

— Але я не хотіла б довго бути в Варшаві. Не люблю міста. Найкраще почуваю себе в Коборові. Ми житимемо в Коборові, правда, Ніку?

— Ну звичайно. З мене вже досить тої Варшави. По самісінькі вуха.