Читати книгу - "Слово після страти"

Проміненти вищих рангів харчувалися з есесівської кухні. Всі інші в'язні одержували свій «зупе» у власні шапки. Цей «зупе» розливали нам також проміненти. Один із них — Янкельшмок. На руці в нього була пов'язка помічника штубендиста № 1, тобто помічника штубового. Янкельшмоком його називали проміненти в очі, а ми — поза очі. Очевидно, справжнє його ім'я було Янкель, а в таборі до нього додали вульгарне жаргонне слівце «шмок». От і вийшло Янкельшмок. Навіть своєю зовнішністю Янкельшмок вирізнявся із загалу в'язнів. Високий, кремезний, дужий, як вепр, він мав червоно-руде волосся і жовто-каламутні булькаті очі. Його великі вуха стирчали, як лопухи, тому Янкельшмок скидався на кажана. Був дуже енергійний і непосидючий. Одного разу примусив нас одержувати вранішню каву і обідню баланду у власні гольцшуги. Вражені кмітливістю і винахідливістю свого холуя, есесівці попервах дуже реготали, та невдовзі винахід Янкельшмока поширили на інші табори і філіали Освенціму. Як розповідала мені нещодавно Валентина Романівна Сукало (Освенцімський номер 82770), жінкам, в'язням Біркенау, не раз доводилося одержувати баланду у власні гольцшуги і з них пити її. Це підтвердили й інші Освенцімські в'язні: Коротун Марія Миколаївна (Освенцімський № 56956), Сердюк Марія Яремівна (62276), Рудас Ольга Іванівна (36096).

Тримаючись за промінентну посаду, Янкельшмок вірою і правдою служив своїм господарям есесівцям. Він старався більше, ніж будь-який Освенцімський бандит. В'язні боялися і ненавиділи його. Усі євреї десятою дорогою обходили Янкельшмока і за баландою ішли до інших роздавачів, бо вельми жорстоким був їхній єдинокровний брат і люто ненавидів своїх, помщаючись їм за те, що сам був єврей. Хоч як це дивно, але Янкельшмок був освіченою людиною, вільно володів кількома європейськими мовами і, крім усього, виконував обов'язки перекладача блокфюрера. Знання мов, а головне — нечувана жорстокість і холуйська відданість допомогли цьому виродкові стати в Освенцімі привілейованим в'язнем.

Розповідали, що одного разу Янкельшмока в числі «передових» гефтлінгів повели в Освенцімський будинок розпусти. Там він віч-на-віч зіткнувся з рідною сестрою. Побачивши, що до неї на розвагу прийшов рідний брат, дівчина знепритомніла. Янкельшмок привів її до тями стусанами і, одержавши від неї те, за чим прийшов, спокійно повернувся в блок.

Іноді Пауль задля розваги питав у свого холуя:

— Ну що, Янкельшмок, може, розкажеш, як ти розважався із своєю сестрою Сарою?

Янкельшмок шкірив жовті зуби і з нечуваним цинізмом розповідав, як його «обслуговувала» в будинку розпусти рідна сестра…

Отакий був помічник штубового, він же перекладач і роздавач баланди Янкельшмок. Признатися, я не сподівався, що зустріну в концтаборі в'язня-фашиста, та ще й єврея…

Одержавши свою порцію я одним духом випив її і відчув ще більший голод. Боже праведний, як хочеться їсти! В мене аж в очах потемніло. Наче загіпнотизований, дивлюся в кесселі, з яких роздавачі ополониками наливають баланду. Щоб не мучитись даремно, ліг на землю, заплющив очі. Раптом чую, плюгавий Вацек вигукнув мій номер. Увесь затрусившись, підходжу до писаря.

— Візьми ось цей кессель, — сказав мені Вацек. — Помиєш. Та прендко, холера ясна!

Я зазирнув у кессель і обімлів: на дні було літрів зо два густої баланди. З почуттям невимовної радості і страху хапаю кессель і йду з ним у туалетну кімнату. Мене супроводжують заздрісні погляди сотень голодних в'язнів.

У туалетній я застав кількох холуїв, вони саме ділили свою здобич — півкесселя баланди — і тут-таки, біля трупів, пожирали її, після чого мили кессель і миски. Я пройшов з незалежним виглядом до вікна, вилив баланду в порожню миску. Матінко рідна! Цілих два літри! Для мене це нечуване багатство, цінніше за золотий обруч з коштовними камінцями.

Величезним зусиллям волі стримую себе, бо не хочу виглядіти в очах дрібних холуїв жалюгідним «мусульманином». Поставивши миску з баландою на підвіконня, вирішую спершу вимити кессель, а потім уже бенкетувати. Мабуть, це слово стосовно баланди викличе в багатьох іронічну посмішку. Однак ті, хто голодував, зрозуміють мене і повірять, що два літри бруквяної юшки в концтаборі були їжею богів, і я справді міг бенкетувати.

Холуї упоралися зі своєю здобиччю, помили кессель і миски й пішли. В туалетній кімнаті залишився я сам. Мию кессель і раз у раз поглядаю на миску з баландою. Раптом я інтуїтивно відчув, що за мною хтось стежить. Повертаю голову і бачу старого бородатого єврея, який сидів на унітазі й корчився від болю. Як видно, бідолаха страждав на дизентерію, та ще й крився зі своєю хворобою. Хворих на дизентерію або вбивали, або живцем відправляли в крематорій, вважаючи, що такий спосіб боротьби з цією неміччю найефективніший.

Погляд старого був прикутий до миски з баландою; у великих темних очах стояла така печаль, що мені стало моторошно. Він щось бурмотів про себе, час од часу вимовляючи вголос уривки фраз єврейською мовою. Я сам був стопроцентним доходягою і, отже, кандидатом у крематорій, однак на моєму боці була молодість, було те, що я не страждав на дизентерію. Інакше кажучи, в мене була надія на порятунок. А тепер ось я маю ще й повну миску баланди, яка збільшувала мої шанси вижити. А на що міг розраховувати цей старий, хворий єврей? Часто бувало так: коли мені здавалося, що я зовсім огрубів і очерствів, звик до своїх і чужих страждань, що мені наплювати на всіх, тільки б самому вижити, я починав люто ненавидіти себеї «Шкура, покидьок, нікчемний покидьок!» — лаяв я сам себе. Ось і тепер перед цим хворим я відчував докори совісті. У мені почалася боротьба, заговорило приспане сумління. Один голос казав: «Ти ще молодий і порівняно з цим нещасним євреєм здоровий. У тебе ще є надія на життя. А в нього?.. У нього один хід — мовчки вмирати. А раптом ця миска баланди стане тією ниткою, на якій може зависнути життя бідолахи. Віддай йому баланду. Може, вона його врятує…» Другий голос заперечував: «Тут умирають поодинці. Хай він помре сьогодні, а я все-таки завтра. А завтра може щось змінитися, і я взагалі виживу. До біса жалість, до біса дурацькі сентименти! Треба рятувати себе…»

Я