Читати книгу - "Спартак"

Хрісогон, відпущеник знаменитого Сулли…

— Щиро дякую, — сказав апулієць, перериваючи Азелліона, — за твою люб'язність. Будь певен, що попри твою пусту балаканину, Порцій Мутилій, громадянин Гнатії, не забуде твоєї доброти і збереже до тебе почуття щирої дружби.

— Порцій Мутилій!.. — повторив Азелліон. — Добре… Щоб не забути твого імені, я запишу його в щоденник моїх спогадів… адже тут щодня проїжджає стільки народу… стільки різних імен, стільки справ… неважко й…

Він пішов, але незабаром повернувся, щоб провести у стайні Порція Мутилія, котрий мав вибрати коня.

У цю хвилину прибув ще один мандрівник. За його вбранням видно було, що він чийсь слуга. Він сам відвів свого коня на стайню, де в цей час перебував Порцій Мутилій — той саме спостерігав, як конюх сідлав обраного ним коня. Слуга звернувся зі звичайним вітанням «привіт тобі» до Порція й Азелліона, і сам поставив свого коня в ясла, розташовані вздовж стіни стайні, зняв з нього вуздечку і збрую та поклав перед ним мішок з вівсом.

У той час як слуга опікувався конем, у стайні з'явився відпущеник Манлія Імперіози. Він прийшов подивитися на свого коня, і, непомітно для Порція Мутилія й Азелліона, обмінявся швидким поглядом з новоприбулим слугою.

Останній по закінченні роботи пішов до виходу й, проходячи повз відпущеника, удав, ніби щойно помітив і впізнав його:

— Клянуся Кастором!.. Лафреній!..

— Хто це? — запитав той, швидко обернувшись. — Кребрик?.. Яким чином?.. Звідки їдеш?

— А ти куди?.. Я їду з Рима в Брундизій.

— А я із Брундизія у Рим.

Ця зустріч і вигуки привернули увагу Порція Мутилія, і він непомітно позирав за слугою й відпущеником. Однак ті помітили, що Мутилій нишком стежить за ними і прислухається до їхньої розмови. Вони розмовляли пошепки і незабаром розійшлися, потиснувши один одному руку. Порцій почув лише тихо вимовлену фразу:

— Біля криниці!

Слуга вийшов зі стайні, а відпущеник продовжував пестити свого коня. Щойно Порцій вийшов зі стайні, вільновідпущеник звернувся до Азелліона:

— Почекай мене тут хвилинку… я незабаром повернуся, — і пішов до криниці, з якої брали воду для поливання городу. За її круглою стіною Порцій і сховався.

Він не пробув там і трьох хвилин, як раптом почув кроки, одночасно праворуч і ліворуч.

— Отже? — запитав Лафреній. (Порцій одразу впізнав його голос.)

— Мені стало відомо, що мій брат Марбік, — швидко й тихо промовив другий (Порцій здогадався, що говорив слуга), — пішов у табір наших братів. Я втік від свого хазяїна й прямую туди ж.

— А я, — тихо сказав Лафреній, — під приводом, що їду в Рим повідомити Титові Імперіозі про втечу його рабів, насправді їду за своїм улюбленим сином Гнацієм: я не хочу залишати його в руках гнобителів. А потім разом із ним я також вирушу у табір нашого доблесного вождя.

— Будь обережний, нас можуть помітити. Цей апулієць поглядав на нас так підозріливо…

— Так, я боюся, що він за нами спостерігає.

— Привіт, бажаю тобі щастя!

— Вірність!

— І перемога!

Порцій почув, як слуга й відпущеник швидко вийшли.

Тоді він вийшов зі свого сховку й здивовано роззирнувся довкола. Йому здавалося, що це був сон. Він сам себе запитав, чи була це та велика таємниця, яку він збирався розкрити, чи були це вороги, яких він прагнув заскочити зненацька. І, думаючи про усе, що відбулося, він похитував головою й посміхався. Він знову став прощатися з Азелліоном. А хазяїн без кінця кланявся Порцію з побажаннями щасливої дороги й швидкого повернення, ще й обіцяв приготувати чудове массикське вино, що затьмарить нектар Юпітера. Коли ж Порцій підхопився на коня й поскакав у напрямку Барію, Азелліон пробіг за ним десять-дванадцять кроків із вигуком:

— Доброї дороги! Нехай боги супроводжують вас і оберігають!.. Ох, як чудово він скаче!.. Як чудово він виглядає на моєму Артаксерксі! Чудовий кінь мій Артаксеркс!.. Прощавай, прощавай, Порцію Мутилій!.. Що й казати!.. Я полюбив його… і мені шкода, що він їде…

У цю мить гості зникли за рогом.

А Порцій Мутилій, у якому читачі, звичайно, вже впізнали вільнонародженого начальника легіону Рутилія, посланця до Катиліни, увесь час гнав коня клусом, міркуючи про дивну подію, і за годину після настання сутінків дістався Барію, але навіть не заїхав туди, а зупинився в трактирі. Там він велів відвести на стайню Артаксеркса, що справді виявився жвавим і сильним конем, а потім знайшов для себе постіль, щоб відпочити до світанку.

Надвечір наступного дня, на півшляху між Бутунтом і Канузієм, Рутилій помітив попереду стовп пилу: очевидно, їхав вершник. Обережний і завбачливий Рутилій пришпорив свого коня й незабаром наздогнав вершника. Це був не хто інший, як вільновідпущений Лафреній, якого він зустрів на станції Азелліона біля Барія.

— Привіт! — вимовив відпущеник, навіть не повернувши голови, щоб подивитися, хто його обганяє.

— Привіт тобі, Лафренію Імперіозо! — відповів Рутилій.

— Хто це? — з подивом запитав той, швидко обернувшись.

Впізнавши Рутилія, він вимовив із зітханням полегшення:

— А, це ти, шановний громадянине!.. Хай супроводжують тебе боги!

Шляхетний і великодушний Рутилій був розчулений, впізнавши бідолашного відпущеника, який їхав у Рим, щоб викрасти свого сина й потім вирушити разом із ним у табір гладіаторів. Він мовчки дивився на нього. Йому захотілося пожартувати над відпущеником, і він сказав йому суворо:

— Так ти їдеш у Рим, щоб викрасти свого сина, а потім втечеш разом із ним у табір мерзенного й підлого Спартака!

— Я? Що ти говориш?.. — промурмотів зніяковілий Лафреній.

— Я все чув учора, бо стояв за криницею на станції Азелліона. Мені все відомо, підступний і невдячний слуго…

Тільки-но ми приїдемо, у першому ж місті я накажу заарештувати тебе, і ти перед претором зізнаєшся у зраді. Лафреній зупинив коня. Рутилій також.

— Я ні в чому не зізнаюся, — вимовив похмуро вільновідпущеник, — бо я