Читати книгу - "Слово після страти"

і не говорив, а сичав.

Коли табірна сирена просурмила кінець аппеля, Ауфмейєр милостиво дозволив нам іти спати в блок.

Я трохи затримався на майданчику. До мене підійшли дядя Ваня і Жора.

— Давайте десь облюбуємо місце у штубі, щоб бути разом,— запропонував Жора.

— А це вже ні до чого,— строго відказав дядя Ваня.— Збиратися всім докупи, щоб табірним стукачам було легше стежити за нами? Ви удвох влаштуєтеся разом, а я буду собі окремо. Головне зараз,— сказав дядя Ваня, звертаючись до Жори,— підтримати малого, бо він зовсім охляв. Я бачив, як позавчора начальник конвою стріляв йому в потилицю...

Нагадування про жорстоку витівку есесівця гострим болем озвалося в моїй душі. Я коротенько розповів їм, як мене розстрілювали в краківській тюрмі.

— А вчора,— треба ж такому статися,— я побачив Ауфмейєрів скарб. Що тепер буде — сам не знаю.

Дядя Ваня заспокоїв мене, пообіцявши щось придумати.

Георгій пішов на заробітки до штубового, а ми залишилися на майданчику. За кілька хвилин з кімнати штубового ми почули м’який оксамитовий голос. Жора співав пісню про Степана Разіна. Під вікном зібрався цілий натовп охочих послухати співака.

Праворуч од нас яскраво горіла смуга дротяного загородження, а ліворуч, удалині, низьке небо лизали криваво-червоні язики полум’я — то натужно дихав крематорій. А тут із вікна лилася й лилася бентежна російська пісня про славного донського козака Степана Разіна, про його грізних побратимів та могутню російську ріку Волгу.

Пісня про Степана Разіна була дуже популярна в Німеччині в роки війни. Важко навіть пояснити причину такої популярності, тим більше, що німці або зовсім не знали слів, або безбожно перекручували їх. У них виходило так:

Вольга, Вольга, мат рьодная, Вольга, русише река. Не видаля ду подарка Одонскоо козяка...

Мабуть, увесь секрет у мелодії — розлогій, привільній, могутній. Цілком можливо, що німцям вона нагадувала про загадкову Росію з її неозорими просторами, нагадувала про трагедію на Волзі. Можливо, вже тоді більшість населення фашистської Німеччини відчувала неминучий крах рейху, оскільки надії на бліцкріг провалилися і з далекої нескореної Росії насувалася грізна розплата. її наближення вчувалося і в могутній, якійсь фаталістичній мелодії пісні з Волги. Так чи інакше, а пісню про Степана Разіна співали по всій Німеччині: співали робітники і бюргери, солдати й офіцери вермахту, співали навіть освенцімські есесівці. А ми, освенцімські в’язні, пов’язували з цією піснею надії на визволення, вона вселяла в нас віру в неминучу перемогу нашої Батьківщини.

Невдовзі сирена просурмила відбій, і до нас вийшов Жора. Він сяяв.

— Що ж, дебют, можна сказати, перевершив усі сподівання. Освенцімська аристократія визнала мене. Тепер буде хліб, буде й до хліба, малюк! — Він ніжно обняв мене за плечі і сказав: — Ох, і живуть же, негідники! Килими, білосніжні простирадла, ковдри, пухові подушки. У кімнаті зібралося десять німців, усі, як один, із зеленими вінкелями. Стіл завалений їжею. Чого там тільки не було! На стелажах посилки. На плиті кипить кофейник. Завтра піду з візитом ввічливості до самого Пауля. Кажуть, він дуже любить музику. Недарма ж грає на губній гармошці.

— Скільки ти знаєш мов? — запитав Жору дядя Ваня.

— Я вільно розмовляю сімома мовами,— відповів Жора.— Та про це потім, а зараз, малюк, ходімо спати. Нам треба ще знайти підходяще місце.

Ми розпрощалися з дядею Банею і пішли в штубу. Пообіцявши двом «мусульманам» по мисці баланди, Жора виторгував у них місце на першому ярусі, і ми вклалися спати.

— Розумієш,— пошепки говорив мені Жора,— тут і не так жарко, і повітря більше, і куток глухий, менше «прострілюється» начальством. Та й уночі над головою не горітиме лампочка. А при потребі можна буде дременути під нари.

За хвилину він уже спав сном праведника. А я ніяк не міг заснути від нервового збудження. Легко сказати, я вже прощався з життям, а тут доля знов усміхнулася мені, пославши рятівників в особі дяді Вані і Жори.

Вночі я кілька разів просипався, ревно обмацував рукою Жору. Він лежав на місці і комусь усміхався вві сні своєю довірливою чарівною посмішкою.

У понеділок я проснувся задовго до підйому від того, що дуже змерз. Мене тіпала пропасниця, у скронях гупали молотками надокучливі ковалі. Я почував себе так, наче мене цілу ніч товкли в ступі. Невже хвороба? Було від чого впасти в відчай, бо я знав, що занедужати в таборі — рівнозначно смерті. Хворих не лікували. їх без зайвих церемоній відправляли в крематорій.

Коли пролунала сирена підйому, проснувся й Жора. Я сказав йому, що захворів. Мій новий друг помацав у мене пульс, чоло і, впевнившись, що я справді занедужав, розхвилювався. Хоч Ауфмейєр і велів не посилати мене на роботу, на це не можна було покладатися. Зопалу Жора хотів уже йти до штубового, щоб той упросив Вацека, бо з штрафної я живим не повернуся. Порадившись, ми вирішили, що це небезпечно: під виглядом медогляду Вацек може відправити мене в газову камеру, ще й скаже потім, що я помер «природною смертю».

Поки ми сушили мізки над тим, що діяти, просурмила сирена на аппель. Я попрощався з Жорою і в цілковитій байдужості до своєї долі став у стрій.

Ауфмейєр особисто двічі перерахував нас, потім у супроводі кабанистого Пауля, що походжав перед строєм з важкою палицею в руках, пішов рахувати померлих «природною» смертю. На моє щастя, ні Ауфмейєр, ні Пауль не помітили мого стану.

Незабаром блокфюрер пішов доповідати рапортфюреру, а через деякий час, як завжди, прибіг Адольф. Цього разу йому треба було аж двадцять п’ять в’язнів. Із цього можна було зробити висновок, що вчора у штрафній команді номер один загинуло двадцять п’ять чоловік. Вацек наказав усім штрафникам вийти із строю і вишикуватись окремо. Але в нашому блоці