Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

колег, усміхатися їм та запитувати: «Як справи?»), але не дивилася на мене очима зацікавленої жінки. Я не претендував на те, щоб вона закохалася з першого погляду, не міг збагнути, як зі мною це сталося, чого ж мені вимагати від інших? Але я хотів, щоб вона дивилася на мене зацікавлено, а цього не відбувалося. І я не знав, що робити. Здебільшого так складалося, що я подобався дівчині відразу. Звісно, що то було не кохання, а симпатія, бо я доволі привабливий. Так каже мати, а Віолетта Вайґель-Вітовська абищо не патякає.

Окрім того, чого б мені їй не подобатися? У мене не тільки хороша фігура, вища освіта та нормальна робота, а навіть і машина є. А ще я Скорпіон, а це деяким дівчатам багато про що говорить… У тих випадках, коли я подобався, усе було просто: я всміхався, дівчина всміхалася, ми про щось починали мимрити – не важливо, про що саме. Потім домовлялися побачитися – і все заворушилося-замоторилося. В інших випадках дівчата не демонстрували свою симпатію до мене відкрито, але я відчував, що з цього може щось вийти, тому не соромився, а діяв. Жарти, квіти, астрологія, дотепні електронні листи, хороші парфуми, випрасувані сорочки та яскраві джемпери. Дівчата, яким подобався я і які приваблювали мене, полюбляли яскраві джемпери. Що робити зараз, я не знав. Як до неї підійти? З чим? Із робочим питанням? Та я, коли бачив її, відчував, що мені хтось склеїв губи. Я тільки й міг, що розтягнути їх в усмішці. Коротше кажучи, я був у відчаї. Тому написав листа Милиці: «Привіт! Не повіриш, але я знову закохався. Відчуваю це всім нутром, хребтом теж. Не знаю, що робити, бо вона мене не помічає як чоловіка, який може сподобатися. Вона валлійка. Уявляєш собі? Висока, вродлива та тверда, наче скеля, у неї впевнені рухи та м’який голос. Не можу надіслати тобі її фотокартку, у мене немає, а клацати її своїм мобільним мені незручно, не вона помітить – так хтось. Не знаю, що зробити, щоб привернути її увагу. А, ще я не сказав тобі, яке в неї ім’я. Це просто морські хвилі, а не ім’я. Гаель Рейчел Бінвель». Милиця написав: «Вау. Вона іспанка?» Я злився секунд двадцять, треба було себе вимикати та знову вмикати, у дечому моя керівниця мала рацію. А потім написав: «Милице, вона – валлійка! Я ж тобі писав. І навіщо мені твоє «вау»?! Я сам чудово розумію, що вона «вау». Може, вийдемо на ланч, ти мені щось порадиш? Хай не «вау», на «вау» я навіть не розраховую, але щось путнє?» – «Супер. Але було б класно, якби ти її все-таки клацнув! Мені дуже цікаво. Спробуй. Зустрічаємося там, де завжди».

І ми зустрілися там, де завжди. Милиця вже сидів за столиком і так тягнув шию, наче я пообіцяв йому привести Гаель Рейчел Бінвель власною персоною на оглядини. «Не клацнув!» – сказав він мені голосом, яким спілкуються зі зрадниками. «Не міг». – «Я думав над твоєю проблемою, Маленький Братику». Теж мені Золота Антилопа Милиця або Чорна Красуня Багіра! «Тобі треба чимось її здивувати. Хоча я не розумію, чого ти не можеш підійти до неї з усіма своїми звітами та завантажити по повній програмі, на всю дупу!» – «Я не хочу виглядати в її очах телепнем, який не петрає в роботі, яку йому довірили. Це по-перше. По-друге, я не хочу, щоб вона подумала, що я її використовую». – «Ого, брате. А в тебе це серйозно». – «Атож». – «А ви не могли б мені зробити бізнес-ланч № 3, але щоб салат до нього був із бізнес-ланчу № 1?» Це пролунало настільки раптово, що я сказав: «Ні». – «Чого ж ні? Цілком можливо», – почув я чужий, не Милицин, голос. То був офіціант. «Ось!» – сказав мені Милиця, коли в нас узяли замовлення. «Що «ось»?» – «Це був знак Божий. Якби ти дослухався до знаків Божих, у тебе ніколи б не було проблем». – «Милиця!» – «Що Милиця? Ти сидів і думав про неї. І подумав собі: «Ні, нічого не вийде», аж раптом почув Боже “Чого ж ні? Цілком можливо!”» «Це сказав офіціант», – наполягав я. «А, в тебе все так. Ти ніколи не дивишся далі, за обрій. Я не хочу так». Я знав, якщо Милиця впаде в стан «заточки», – це такий стан, коли він робить переоцінку власних цінностей, нікого та нічого не чує і не бачить, може навіть заплакати, – тривати це може довгенько, якщо його швидко не перемкнути на щось цікавеньке.

«Так. Це був знак. Божий», – сказав я. Якщо і можна кривити душею, то тільки заради щастя друга. «Безсумнівно. Слухай, треба її чимось вразити. Чимось нестандартним, не знаю, чимось таким, що вона у своєму Уельсі ніколи не бачила». – «Національним?» – «Це чим? Салом? Щедрівками? «Червоною рутою»? Бойовим гопаком? «Океаном Ельзи»? Не думаю. Ні, можна спробувати, але згодом. Треба щось таке, що би підкреслювало її жіночу привабливість для тебе. Щоб це було як освідчення… Чекай!» Я чекав. «Чекай-чекай!» Я чекав-чекав. «Ось воно. Треба подарувати їй білизну». – «Милице, ти сказився? Вона ще подасть на мене до суду чи взагалі винесе питання моєї поведінки на загальні збори». – «І правильно. Тоді ти зрозумієш, що вона підірвана коза й тобі нема чого з нею робити. Ми так вбиваємо двох зайців. Якщо вона дійсно оригінальна особа, а не марудне доробло жіночої статі, то замислиться, а чого їй подарували білизну, а хто, а навіщо, а може, він славний хлопець?»

«Навіть не беручи до уваги те, що це ненормальна ідея, я не можу це здійснити суто з технічних причин. Я не вмію вибирати білизну. І я помиляюся в розмірах. Пам’ятаєш, як я подарував Аделіні комплект? Гарний, бордовий, переконаний був, що їй пасуватиме. Яскравій брюнетці – яскраву білизну. Вона тоді сказала, що здивована тим, який я неуважний. Бо вона носить завжди тільки труси – вони чорні із загостреним мереживом…» – «А це як? Воно дряпається?» – «Ні, це такий візерунок. Милице, не збивай мене!» – «Мені просто було цікаво, а потім я б забувся запитати. Загострене мереживо… Добре-добре. Мовчу-мовчу». – «Ліфчиків вона не носить. А коли я вблагав, щоб вона хоч приміряла, бо дуже хотів на неї подивитися, уся ця бордова пишнота виявилася завеликою. А я з нею жив