Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

б це було, тільки б продовжувалось, за будь-яку ціну, потім

готовий померти, але тільки б продовжувалось зараз, у сьогоденні, у

нинішній хвилині, аби вона не кінчалась!

Страх поймає мене, що минеться, що наступить та мить, коли минеться, що зараз не візьму усього, а завтра — нічого, що вип'ю тебе до дна, як

отруту, а завтра, очманілий, у воду сторч головою, забути, ні, ніколи, це

моє, це навічно, допоки житиму, пам'ять, і в кожній кровинці моїй, в кожній

найменшій часточці мене живеш і житимеш ти, а я житиму в тобі, назавжди, навічно, це не минає, таке не може минути, не може забутися, бо не може...

Але наступає ранок, завжди наступає ранок, у якім немає нічого, тільки

порожній день чекання, тільки солодка млість у тілі, тільки спогад і чекання

ночі, тільки ти існуєш у цьому світі, тепер тільки ти існуєш, і вже

більше ніхто, ніколи й ніхто не існуватиме для мене більше, ніж ти, тільки

ти...

Айдар вже замовк, а все ще здавалось, ніби ворушить губами, погляд

його й далі висів у якійсь невловній цятці поза цим вечором, поза ніччю, що

вже запала, поза світом, у тому, що лишилось позаду.

—Спати, Айдаре, спати!

Більше говорити вони не могли нині, та й де вже більше.

—Так, Данку, зараз спати. Все.

Спали цієї ночі, як діти, натомлені за буйний день у рухливих іграх, спали у забутті, у звільненні, у новому житті.

Прокинулись, як ніколи раніше, коли вже день займався, давно по

ранкові, і здивувалися обоє, як довго спали.

Але не було поспіху, ніхто нікуди не гнався, не квапився в дорогу, не

було куди встигати. Попереду був час, його було багато, і всі були на місці, всі були разом, і всіх було — двоє.

Все було ніби вже зрозумілим, а все ж чимало зоставалось недо-

мовленого, і це був якраз той час, коли треба було без поспіху з'ясувати

решту, поставити все перед собою, перш ніж кудись рушати далі.

Слово було за Данилом, він знав це і знав, що Айдар чекає на його слова, і обоє знали, яким буде спільне рішення, але слова повинні були бути

сказані.

Поснідали, а тоді встали і вийшли з-за мазара і стояли, дивлячись у степ.

Сонце припікало дедалі сильніше, ковила жовтіла, буро-зелений полин та

колючки розкидані по степу. Який тут розмай різнобарвних колючок, від

малесеньких зовсім до великих і гострих, як цвяхи, а соковита зелена, найбільша — то верблюжа, улюблений тут харч цих поважних кораблів

пустелі й степу.

На видноколі невеликі горби, а за ними такий самий степ, і так довго-

довго, усю казахську країну треба проїхати, аби закінчилась степова смуга, де не звертати б на південь, де Каракум, Чорні піски, піщана пустеля, де в

пісках загинеш, заблукавши. Це не степ, пустеля — це біда, це мертва земля.

Говорилося ще про степ і пустелю, але більше мовчали і дивились в

нікуди, в степову далечінь, немов чекали чогось обоє. Хвилини, тієї

хвилини, стрівши яку, раптом позирнули один на одного. І тоді сказав

Данило:

— Різні ми з тобою, Айдаре, зовсім різні. Ти — молодий, а я — старший, ти — кипчак, а я — українець, у мене одна віра, а в тебе — інша. Все різне.

А доля в нас однакова. Ти знаєш про мене, а я про тебе. Все. Нікого в нас

немає на цьому світі, майже нікого. Але надбали ми за наше життя все ж

немалий скарб — один одного.

—Так, — сказав Айдар. — Це скарб, я знаю, ти правильно кажеш.

—Я належу тобі, ти знаєш.

— Я теж належу тобі, і ти знаєш. Бо і ти врятував мені життя. Але ж у цьому

світі немає зараз іншої людини, якій би я належав, крім тебе, і якій би я хотів ось

зараз належати. Немає. Вже немає.

— І в мене немає, — сказав Айдар. — В мене, крім тебе, нікого немає. Вже

немає.

— Тому дорога наша віднині може бути тільки спільна. Бо немає більшого

гріха, аніж, недооцінивши, покинути напризволяще те, що тобі найдорожче, що

ти надбав за життя.

— Так. Наша дорога віднині спільна, Данку. Назавжди. Тільки яка вона, ця

дорога, Куди вона? Куди ми можемо подітися тепер? Як жити далі?

— Довкола нас облога, отут всі проти нас, чи не весь світ. І в мене вдома

проти мене все, і там мене чекає тільки біда. Але є місце на землі, куди можна

подітися отаким сіромахам. Є таке місце, хоч і далеко воно звідси.

—Де це? І що це?

— На річці Дніпро, що тече через мою батьківщину, в низів'ях, де вже близько

Чорне море, живуть вільні люди, збираються вони гуди головним чином з України, але приймають кожного, хто може і хоче жити чесно, хто воїн добрий і товариша в

біді не лишить, хто може бути їм другом і братом. Все там вивіряється на правду, на життя і смерть, на вірність і мужність. Називається це місце Запорозька Січ, а

людей цих називають запорозькими козаками.

—Козак — це ж як казах..

— От бачиш! Є слова