Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

Якщо ти кульгаєш, я не проситиму тебе танцювати. Якщо ненавидиш когось, я не ображу тебе й не садитиму його з тобою за стіл. Якщо захочеш їсти, я подам тобі.

Я не поділятиму тебе, щоб пізнати тебе. Ти не є ані цим учинком, ані тим, ані їхньою сумою. Ані цим словом, ані тим, ані їхньою сумою. Я не судитиму про тебе ані на основі твоїх слів, ані на основі твоїх учинків. А судитиму про ті слова і вчинки так, як і ти.

Взамін я проситиму твоєї аудієнції. Мені нема що робити з приятелем, що не знає мене й вимагає пояснень. Я не маю сили летіти в слабенькому словесному вітрі. Я гора. Гора може споглядати себе. Але тачка не привезе тобі гори.

Як я поясню те, чого не зрозуміли насамперед завдяки любові? І як часто я говоритиму? Є непристойні слова. Я тобі вже розповідав про моїх вояків у пустелі. Я мовчки споглядав їх, напередодні битви. Імперія спирається на них. Вони вмирають задля імперії. Саме в такому обміні й буде оплачена їхня смерть. Отже, я знав їхнє справжнє завзяття. А чого навчив би мене словесний вітер? Що вони нарікають на терни, ненавидять капрала, що харчів мало, а їхня жертва тяжка?.. Невже вони так повинні говорити? Я зневажаю надто ліричного солдата. Якщо він бажає загинути задля свого капрала, можливо, він не загине, надто перейнявшись декламацією свого вірша. Я не довіряю гусені, яка гадає, ніби закохана в крила. Адже ця гусінь не пішла б із власної волі вмирати в лялечці. Але, глухий до словесного вітру, я крізь свого солдата бачу, яким він є, я не те, що він каже. У бою цей солдат прикриє грудьми капрала. Мій друг - це точка зору. Я маю потребу чути, як він говорить, і то з тієї позиції, з якої говорить, бо в цьому аспекті він - окрема імперія і невичерпний запас. Він може мовчати і однаково наповнювати мене. Тоді я дивлюся його очима і бачу світ по-іншому. Так само й від свого друга я вимагаю, щоб він знав передусім, з якої позиції я говорю. Тільки тоді він розумітиме мене. Адже слова завжди неадекватні.

 

CCXI

 

 

До мене знову прийшов пророк із суворими очима, що день і ніч чаїв священний гнів, а на додачу був зизоокий.

- Треба,- заявив він мені,- врятувати праведників.

- Звичайно,- відповів я йому,- бо немає очевидної причини, яка мотивує їхнє покарання.

- Треба вирізнити їх з-поміж грішників.

- Звичайно,- відповів я йому.- Найдосконалішого треба виставити як взірець. Обери для п’єдесталу найкращу статую найкращого скульптора. Читай дітям найкращі вірші. Бажай, щоб королева була найвродливіша. Адже досконалість - це напрям, який годиться показати, дарма що тобі не під силу досягти його.

Але пророк спалахнув:

- Коли вибрати всіх праведників, треба врятувати тільки це єдине плем’я, а отже, раз і назавжди знищити розбещеність.

- Е,- протяг я,- тут ти йдеш надто швидко. Адже ти пропонуєш мені відокремити квітку від дерева. Покращити врожай, не даючи добрив. Урятувати видатних скульпторів, постинавши голови поганим скульпторам. А я лише знаю, що люди більш або менш недосконалі й дерево підводиться від ґрунту до квітки. Скажу тобі: досконалість імперії спирається на безсоромних.

- Ти вшановуєш безсоромність!

- Я не менше вшановую й глупоту, бо добре, коли чесноту пропонують як стан досконалості, цілком бажаний і досяжний. Якби можна було уявити собі чеснотливу людину, дарма що вона не може існувати, по-перше, тому, що людина хвора, по-друге, тому, що абсолютна досконалість, де вона є, зумовлює смерть. А втім, добре, що напрям бере до уваги мету. Бо інакше ти йшов би до недосяжного об’єкта. Я тяжко мучився в пустелі. Спершу здавалося, ніби перемогти неможливо. Але оту далеку дюну я перетворив у щасливий етап. Я дійшов до неї, і вона позбулася своєї сили. Потім перетворив в успішний етап одну зазублину на обрії. Я досяг її, і вона позбулася своєї сили. Тоді я обрав собі іншу точку зору. Отак від точки до точки я виринув із пісків.

Безсоромність - ознака простоти і невинності, як-от у газелей, і якщо ти зволиш її просвітити, ти перетвориш її в чеснотливу щирість, бо ж вона черпає свою радість із нападів на сором’язливість. Вона спирається на сором’язливість. Безсоромність живе нею й засновує її. Коли проходять п’яні солдати, ти бачиш, як матері ховають доньок і забороняють їм показуватися. Натомість солдати твоєї утопічної імперії матимуть звичай цнотливо опускати очі, тож будуть немов відсутні, й ти не вбачатимеш ніякого неподобства в тому, що дівчата в тебе купатимуться голі. А сором’язливість моєї імперії - щось інше, ніж брак безсоромності (бо в такому разі найсором’язливіші мерці). Ця сором’язливість - потаємне завзяття, стриманість, самоповага і сміливість. Це захист зібраного меду з думкою про любов. Якщо й проходить де-небудь п’яний солдат, інколи він засновує в моїй імперії таку рису, як сором’язливість.

- Отже, ти хочеш, щоб твої п’яні солдати викрикували свої неподобства…

- Навпаки, насправді я караю їх, щоб заснувати їхню власну сором’язливість. Проте виявляється й інше: що краще я заснував її, то привабливішою стає аґресивність. Для тебе більша радість вилізти на високий пік, ніж на круглий пагорб. Перемогти суперника, який чинить опір, ніж дурня, що не захищається. Тільки там, де жінки запнуті чадрою, тебе палить бажання побачити їхнє обличчя. З напруги силових ліній імперії я суджу про суворість покарання, яке урівноважить там жадання. Якщо в горах я перекриваю греблею річку, мені подобається вимірювати її товщину. Це ознака моєї могутності. Адже проти неглибокого болота мені вистачить картонної загородки. Чого б я мав бажати мати кастрованих солдатів? Я бачу, як вони туляться до стіни, бо тільки тоді вони будуть величні в злочині або творчості, що трансцендує злочин.

- Отже, ти прагнеш, щоб вони були сповнені своїх мерзенних пожадань?..

- Ні, ти нічого не зрозумів,- відрубав я йому.

 

CCXII

 

 

Мої жандарми у своїй безмірній тупості прийшли дурити мене:

- Ми з’ясували причину занепаду імперії. Йдеться про одну секту, яку треба знищити.

- Ет! - мовив я.- Що дає вам