Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

(чи швидше геологічного мистецтва – будемо відвертими!), але й доброзичливою людиною. Коли роботи не надто багато, він надає Рафці небачену розкіш – у робочий час поговорити трохи на теми, які роботи безпосередньо не стосуються.

Нині справ у їхній експедиції небагато. Здавалося б, можна обговорити причини несподіваного скасування концерту відомого на весь СРСР виконавця?! Можна було б, авжеж… Одначе такої розмови начальник експедиції старанно уникав і зрештою виставив Рафку зі свого кабінету. Промовчав. Цікаво, чому він так повівся, чому?..

На жаль, на думку спадали виключно негативні пояснення.

1964 Між минулим і майбутнім

Бібліотека ім. Аркадія Гайдара, Канів, 22 січня 1964 року

Сьогодні видатному дитячому письменникові Аркадію Гайдару мало б виповнитися якихось 60 років. Як для чоловіка, то, здається, це зовсім не вік… але ж не дожив! Загинув у жорстокій боротьбі з фашистською навалою вранці 26 жовтня 1941 року. Загинув смертю хоробрих, воюючи в партизанському загоні на Канівщині – село Ліпляве зовсім неподалік звідси.

Непросте життя прожив цей чоловік, ох і непросте ж, якщо розібратися!.. Попри люті зимові холоди, сьогодні до бібліотеки, названої на честь цієї прекрасної людини й видатного письменника, набилася сила-силенна дітлахів. Біліють хлоп’ячі сорочки й дівочі фартушки, багряніють піонерські краватки. Та головне – блищать допитливі оченята: сірі й карі, волошково-блакитні й зеленкуваті… всякі! І блиск цей засвідчує, що чекають вони якщо не дива дивного, то принаймні чогось незвичайного. А бажано – то й надзвичайного.

Чудово розуміючи, наскільки їхня бібліотека є унікальною, можна сказати – єдиною в своєму роді на весь Радянський Союз, директорка Елла Никанорівна разом з усіма бібліотекарками доклали всіх можливих зусиль, аби це диво дивне місцевій піонерії забезпечити. Хоча… ні, не тільки місцевій: онде збоку, біля затканого морозними візерунками вікна, притулилася за столиком відряджена аж із самої Москви кореспондентка «Піонерської правди», яка все пише і пише щось у своєму блокнотику. Обіцяє репортаж зробити, який прочитають піонери в найвіддаленіших куточках неосяжної радянської країни…

Своєрідна «інспекція», хоча й дещо іншого гатунку – це мініатюрна, лише з двох осіб делегація з «дружнього» Шевченківського музею: сезонний екскурсовод Василь Береза і його старша сестра Катерина – завідувачка тамтешньою науковою бібліотекою. Зважаючи на повоєнне київське минуле, Ніна Панасівна мала всі підстави для того, аби ненавидіти Тараса Шевченка за його людожерські (а місцями навіть профашистські) погляди. Однак якщо Шевченківський музей у Каневі досі існував, а самого цього лисого екстреміста навіть тепер не викопали з могили і не викинули його труп у Дніпро – отже, комусь його жалюгідна творчість потрібна… А тому під пильними поглядами «ворожих агентів» з Шевченківського музею ну ніяк не можна було запаскудитися.

А тому Елла Никанорівна разом з Ніною Панасівною дуже-дуже постаралися і запросили до їхнього, по суті, глибоко провінційного містечка двох високих гостей: Лію Лазарівну Солом’янську – другу дружину Аркадія Гайдара та Євгена Фірсовича Шерстобитова – кінорежисера Київської кіностудії імені О. П. Довженка. Хоча митці всі поголовно забобонні, а тому не дуже полюбляють розповідати про свої майбутні проекти, щоб не зурочити – однак на кіностудію надійшла сувора вказівка з ЦК ЛКСМУ: розповісти канівським піонерам про майбутню повнометражну стрічку «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша», робота над якою ось-ось має бути завершена. І як не пручався режисер – але ж таки приїхав до Канева і ось тепер сидить в очікуванні своєї черги на виступ.

А виступала зараз саме Лія Солом’янська. Ясна річ, вона не розповідала дітлахам, з яких міркувань свого часу проміняла видатного письменника Аркадія Гайдара на секретаря Шепетівського укому РКП(б), журналіста Ізраїля Разіна. Тим паче, що після розстрілу останнього (як учасника контрреволюційної організації) Лії Лазарівні довелося відмотати в АЛЖИРі142 порівняно невеличкий термін… Знати про такі нюанси сучасній піонерії зовсім не обов’язково. Тому колишня дружина Аркадія Гайдара з величезним задоволенням описувала найменші нюанси роботи над сценарієм «Казки про Хлопчиша-Кибальчиша», знятої в Москві на «Союзмультфільмі» ще в 1958 році.

Ці два виступи відомих радянських кінодіячів, які зголосилися завітати сьогодні до Канева, сміливо можна назвати подією неймовірного масштабу. І головне, обидва виступи у взаємній зв’язці засвідчували: пам’ять про Аркадія Гайдара і досі жива, а справа, за яку він звитяжно боровся й героїчно віддав життя, – перемагає! Принаймні справу цього ненависного «мужицького поета» Тараса Шевченка перемагає точно, це бібліотекарка Ніна Панасівна чітко читала в очах присутніх конкурентів з Шевченківського музею. Вона була впевнена: мине ще чотири десятиліття, і в далекому 2004 році про цього схибнутого українського націоналіста фашизоїдного типу ніхто вже і не згадуватиме. Зате 100-літній ювілей прекрасного дитячого письменника Аркадія Гайдара святкуватиме весь СРСР! А можливо, і вся комуністична співдружність країн, яка на той час неодмінно розростеться щонайменше на половину Землі… як не на всю планету!..

Танцмайданчик «Жаба» 143 , Київ, вечір 17 травня 1964 року

Такого розкішного подарунку любителям потанцювати, як уже третє виконання «Чорного кота»144 протягом сьогоднішнього вечора, спричинило феєричний і всеохопний вибух захвату. Запальна мелодія так і під’юджувала, так і під’юджувала!.. Отож простягнувши Сюзанці руку вже при перших акордах, Костя широко усміхнувся й запитав подумки:

«Підемо?..»

«Авжеж!» – так само подумки, не проронивши жодного слова, відповіла дівчина. Нічого дивного в тому не було: адже слова закоханим не потрібні… Отож не минуло навіть жалюгідних п’яти секунд, як молоді люди разом з усіма іншими вихлялися в запальному твісті під ревіння оркестру і спів невідомої молодої солісточки – очевидно, студентки якогось із київських музичних училищ:

Жил да был черный кот за углом.

И кота ненавидел весь дом.

Только песня совсем не о том,

Как не ладили люди с котом.

До рівня Тамари Міансарової145 ця солістка, м’яко кажучи, не дотягувала. Проте брак таланту й досвіду з надлишком компенсувався ентузіазмом танцюристів, які не менш злагоджено, ніж професійний хор, ревонули приспів:

Говорят, не повезет,

Если черный кот дорогу перейдет.

А пока наоборот:

Только черному коту и не везет!..

Сюзанка і Костя самозабутньо й весело протанцювали ще один куплет, як раптом хлопець трохи збився з ритму на словах:

Даже с кошкой своей за версту

Приходилось встречаться коту.

Только песня совсем не о том,

Как мурлыкала кошка с котом.

А все тому, що раптом відчув себе саме отаким «чорним котом», який вимушено зустрічається зі своєю «кішечкою» за версту від місця проживання. Адже вони з Сюзанкою зазвичай перетиналися десь