Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

і це вирішило його долю. Може, він і справді затявся перед смертю. Чи він усвідомлював удари, які перевертали йому нутрощі і рвали жили, чи бачив закривавлені очі, які пропікали його вогнем? Напевне, саме через те й не скорився, не попросив пробачення.

У якомусь запамороченні я уявляв собі поваленого, з повідбиваними нутрощами юнака, який з останніх сил підіймає перебиту руку, щоб захистити голову, ще на щось сподіваючись. Або ні на що не сподіваючись. Або не думаючи нічого. Або думаючи, що вони правильно поводяться з ним, і тому мовчав, бо то їхня сімейна справа і не треба, щоб хтось чужий чув бодай найменший стогін. Це стосується лише їх і більше нікого. І він, і батько, і брати підкорилися законові, сильнішому й важливішому за них самих.

А може, то був протест проти жорстокості того закону? Адже і в малих, і в великих спільнотах діється те саме.

Від цих думок, від розпаленілих картин, від метушні, від жахів, від крові, що липне до оскаженілих кулаків, від беззвучного хрускоту кісток, від натужного хрипіння, у якому чується лють і муки і яке змінюється цілковитою тишею, що ім'я їй смерть, мені стає моторошно. І ще більший жах охоплює мене, бо до цього долучається відчуття власної провини. Марно моє розтривожене сумління криком волає, що все це сталося б і без мене. Але сталося з моєю участю, і цього я вже не в силі ні змінити, ні забути.

Що це за життя, що це за світ, у якому я чиню зло, думаючи зробити якнайкраще!

Чиню зло і тоді, коли нічого не роблю, даючи спокій і злу, і добру. Чиню зло і коли говорю, бо кажу не те що треба. Чиню зло і коли мовчу, бо живу так, ніби мене немає. Чиню зло вже тому, що живу, бо не знаю, як жити.

Я ніби випадково потрапив у життя, і, що б я не зробив, ніщо мені не належить.

Я вбив людину, бо поворушився, бо промовив слово. Не стикався з нею, ніколи не бачив, але знаю: я винен, що її вже ніколи не бачитиму. І не питаю про нього, про цього хлопця, чому він порушив закон сімейної фортеці: чи йому остогидло мовчати, чи він хотів утекти від цього, чи бажав похвалитися чимось гарним, значним, адже він ще надто молодий, і йому потрібне не тільки діло, а й слово про своє діло, може, тільки слово про що-небудь, аби своє? Питаю сам себе: чого я втрутився в чуже життя, не думаючи ні про що, тільки бажаючи показати свою хоробрість, якої нема в мене, і зрівнятися з людьми, до яких я ніколи не зможу дотягнутися? І питаюся: чим я розгнівив старого Омера — чи вирвалось у мене якесь гостре слово, чи я був дуже вражений вчинком юнака, чи було щось образливе в моїй поведінці? Ні, нічого того не було, я почувався розгублений, трохи зляканий, трохи ображений, що старий дивиться на мене як на ворога і майже не слухає мене, я думав про себе, а не про те, що кажу, і не про хлопця. І це стало вироком для нього. Бо я сказав — байдуже як. Бо я прийшов — байдуже чому. Бо я ступив на чужу дорогу.

Доки ми йшли до мечеті, Осман щось розповідав, заливаючись, як завжди, сміхом. Я не підводив очей від протоптаної в снігу стежки й думав про свою провину. Сніг уже втратив первісну чистоту й перетворився на брудну ляпавицю, це я зауважив мимохідь, підсвідомо, з харчевні тягло важким запахом перегорілого масла, який забивав мені дихання. Османів сміх був ніби знущанням з моєї муки.

— Прошу тебе, перестань сміятися!

Осман щиро здивувався:

— Що з тобою? Чим тобі не подобається мій сміх?

Я не відповів, лихий сам на себе. Невже мені заважає й те, що люди сміються?

Осман, на диво, не розсердився. Тільки запитав мене весело:

— У тебе поганий настрій! Ти сьогодні якийсь ніби скислий.

— Краще облиш, бо гадюка отруїлася б, якби мене вкусила.

— Таж бачу, тільки не знаю, що за причина. Очевидно, з Тияною посварився?

— Ні!

— Чи живіт болить? Щось погане, мабуть, з’їв, і тепер мучить.

— І не живіт. Не йде мені з думки той нещасний хлопець, що по ньому оце буде відправа.

— Чого б це, скажи на милість?

— Якби я не пішов до старого Омера Сарани, то він би, може, й залишився живий.

— Он воно що! Ну, знаєш, тільки не гнівайся, ти й справді дурень. Якби ти не пішов, то пішов би хтось інший.

— Але я не був би винний.

— Уяви собі, Шех-ага так і сказав мені тоді про тебе: «Він для такого діла не годиться». — «А чому? — кажу я. — Тут і дитину можна послати, не те що його». Але, бачиш, Шех-ага не помилився. Справді, ти ні на що не здатний!

— Яке було б щастя, якби ви послали дитину. Я не знав би нічого, і не гризло б мене каяття.

Осман дивився на мене співчутливо, як на несповна розуму, як на розманіжене пискля, яке не має ніякого поняття про світ. Перестав сміятися, схопив мене за плече, повернув до себе й грубо сказав:

— А тепер послухай мене! Гадаєш, ти нічого не знав би? Ти впевнений у цьому? Якби ти не сповістив старого Омера, хтось би інший це зробив, і було б так само, тільки ти був би чистенький, ти знав би все, тільки тебе не мучило б почуття вини. Але якби ми не знайшли нікого або натрапили на підступну людину, яка замість того, щоб іти до Омера Сарани, кинулася б притьмом до коменданта Авд-аги, що б тоді було? Ану, помізкуй трохи тою своєю премудрою головою! Ось що сталося б: дурноверхого Авдію заарештували б і живим би вже не випустили. Кинули б до в'язниці й Османа Вука, який оце зараз сміється з тобою, а тоді йому було б не до сміху. Схопили б, можливо, і Шех-агу Соча, бо він послухав тебе і врятував твого друга. І Саранів — усіх трьох. І тебе, не дай боже, запхнули б у фортецю, бо під тортурами людина може будь-що бовкнути й хтозна-кого назвати. Скільки ж покійників було б тоді? Аж задосить, їй-богу, бо біда здибає хутко, та трудно її позбутися. І зачеплюється вона за якусь дрібничку, — скажімо, не ту людину добереш для незначного діла. А так тільки